Згідно з різними офіційними оцінками, у місцях спецпоселень померли від 20 до 25% всіх кримських татар. За самопереписом кримськотатарського національного руху, ця кількість досягла 46%.
На відміну від більшості інших депортованих народів, які повернулися на Батьківщину в кінці 50-х років, кримські татари були позбавлені цього права фактично на пів століття — до 1989 року.
Депортацію кримськотатарського народу як акт геноциду наразі визнають лише 7 країн — Україна, Канада, Польща, Чехія та країни Балтії.
Таміла Ташева, народна депутатка та випускниця УШПС 2021 року, та Алім Алієв, заступник генерального директора Українського інституту та цьогорічний учасник Школи, діляться історіями про сюргюнлік — так кримські татари називають цей трагічний епізод їхньої історії. Пам’ятати про цей злочин та добиватися справедливості — це не просто наш обов’язок, це частина спільної боротьби за відновлення історичної правди. Адже Крим — це Україна.
Коли ми прилетіли до Сімферополя в 1991 році, я була ще дитиною. Пам’ятаю той день дуже добре: прабабця Сабє, зійшовши з трапу літака, не могла стримати сліз. Ми повернулись додому… Але повернення було важким, для всіх кримських татар.
Наш новий дім був маленькою двокімнатною хатинкою з ракушняка, без вікон та дверей. Ми залишили комфортне життя в Узбекистані заради цих складних умов? Я не розуміла, чому. Але тоді мама сказала мені дуже важливу річ: «Балам, за щастя треба боротися». Ці слова залишилися зі мною на все життя. Я зрозуміла, що жити на рідній землі — це велике щастя, навіть якщо це вимагає жертв і труднощів.
Моя прабабця Сабє часто розповідала про повернення додому як про найбільшу мрію. Я пам’ятаю, як ми разом поїхали в село Фоті-Сала, звідки її родину вигнали під час депортації. Зараз село зветься «голубінка» — символ того, як росіяни намагаються стерти пам’ять про історію Криму. Ми дійшли до будинку, де жила її сім’я до 1944 року, але нам не дозволили навіть зайти на подвір’я. Це був болючий момент, який показав, наскільки глибоко вкорінена в нас ідея повернення.
Для кримських татар Крим — це не просто територія, це частина нашої душі. Є такий вислів: «Qırımda yaşa» — «Живи в Криму». Це не просто про місце проживання, це про те, щоб триматися за рідний дім, попри всі виклики. Саме тому багато кримських татар залишаються на окупованому півострові, попри ризики й репресії. Жити на рідній землі — це боротьба, яка триває з покоління в покоління.
Ми маємо багато досягнень щодо розуміння цієї історії, розуміння кримських татар усіма українцями. Але цього, на жаль, недостатньо. Наприклад, в шкільних підручниках Кримське ханство згадується не як українська державність, а радше як «щось інше». Нам над цим ще працювати.
У свій час я запустив диджитал-музей, який називається «Tamırlar». Це проєкт, який збирав усні історії тих, хто пережив депортацію. Ми запускали цей проєкт масово, там понад 100 різних історій людей, які ми зібрали по опитувальнику, щоб зберегти цю історичну памʼять. Бо чим далі, тим менше жертв депортації залишається в живих. Люди старіють і помирають, тому ми намагаємося робити цей сайт як вебсторінку, яка акумулює інформацію про депортацію. Сьогодні це надважливо робити.
Зараз в Криму окупанти не дозволяють проводити мітинги, які кримські татари звикли проводити з моменту повернення на батьківщину, до роковин 18 травня. Але сьогодні кримські татари роблять дуа [молитва] в Криму, те ж саме роблять тут в Києві, читають молитву і таким чином згадують.
У публічному просторі в Україні треба говорити про сюргюнлік і говорити про це як про геноцид кримськотатарського народу. Це була абсолютно імперська політика колонізації, спочатку в XVIII-XIX ст. російської імперії, потім у XX ст. СРСР, а у XXI ст. російської федерації. Тому й українці, і українське суспільство, сподіваюсь, буде сприймати депортацію як частину своєї історії — історії України.
