Після 28 лютого, коли США разом з Ізраїлем розпочали військову операцію проти Ірану, Близький Схід увійшов у фазу прямого зіткнення, якої досить довго намагалися уникати. Те, що довгий час існувало у формі проксі-конфліктів — через Сирію, Ліван, Ірак чи Ємен — перетворилося на відкриту війну з ударами по території самого Ірану.
Це протистояння не виникло раптово. Відносини між США та Іраном залишаються конфліктними з кінця ХХ століття, а особливо після Ісламської революції, яка сформувала сучасну політичну систему країни. В її основі — принцип вілаят-е факих, тобто верховної влади релігійного лідера, який стоїть над усіма гілками влади.
Формально Іран поєднує республіканські інститути — президента, уряд, парламент — із теократичним контролем. Але на практиці баланс завжди залежав від силових структур і близькості до верховного лідера.
Після 28 лютого цей баланс, схоже, остаточно змістився.
Ще до нинішньої ескалації Іран зазнав серйозних втрат у регіоні — зокрема після падіння режиму Башара Асада та послаблення своїх союзників. Нова фаза війни лише загострила ці процеси: Іран опинився в умовах прямих ударів по своїй території, що радикалізувало внутрішню політику.
Кульмінацією ж нинішнього протистояння стало вбивство верховного лідера Алі Хаменеї і передача влади його сину — подія, яка формально виглядає як дотримання процедури, але фактично означає зміну самої природи режиму.
Про те, хто сьогодні реально керує Іраном, чи існує шанс на внутрішню дестабілізацію і чому США, ймовірно, опинилися у стратегічній пастці, ми поговорили з директором Центру близькосхідних досліджень і лектором УШПС Ігорем Семиволосом.
Розмова відбулася 21 березня.
Чому США напали
Білий дім пояснює початок конфлікту на Сході побоюваннями щодо ядерної програми Ірану та його зростаючого впливу в регіоні. США та Ізраїль довгий час стверджували, що Тегеран близький до створення ядерної зброї, а наявність збагаченого урану може стати прямою загрозою для їхньої безпеки. При цьому експерти підкреслюють, що іранська програма збагачення урану носила радше прагматичний характер: Тегеран розглядав її як важіль для переговорів, можливість обміняти технології та ресурси на зняття санкцій, а не як пряму підготовку до війни. США, своєю чергою, трактували це як стратегічну небезпеку і нарощували тиск на Іран через дипломатію, санкції та військову присутність у регіоні.
Ігор Семиволос уточнює, що насправді війна, яка почалася під гаслом ядерної загрози, має значно ширші причини. «Це дуже спекулятивна тема. Ядерна програма використовувалася Іраном як аргумент у переговорах», — каже він.
Після угоди 2015 року Іран отримав ресурси і спрямував їх на розширення впливу в регіоні. «Станом на 2019–2020 роки вони контролювали значну частину Близького Сходу — Сирію, Ліван, Ірак, Ємен», — говорить Семиволос. Це посилило напруження з США та Ізраїлем і зрештою призвело до зміни стратегії: «Від стримування перейшли до знищення можливостей Ірану».
Щодо моменту початку війни, директор Центру близькосхідних досліджень пояснює, що він був ретельно обраний. До кінця лютого вже було зрозуміло, що конфлікт неминучий, але конкретний час його початку визначався внутрішніми і стратегічними чинниками. «Я вважав, що найбільш вдалим часом для початку війни буде кінець весни, через системне падіння банків в Ірані, яке могло призвести до колапсу у виплатах військовим. За оцінками експертів, десь 60 днів для рядового, 90 днів для офіцера — це критичний час, коли починаються системні збої у вертикалі влади», — пояснює він.
Остаточним тригером стало отримання інформації про місцезнаходження верховного лідера Алі Хаменеї та його оточення у конкретному бункері. За даними експерта, «концепція полягала в тому, що якщо вбити ключових персонажів одним ударом, система розвалиться». Таким чином, війна почалася 28 лютого саме через поєднання внутрішніх економічних проблем, стратегічних розрахунків та розвідувальних даних, і жодна зі сторін — ні Іран, ні США — не була готова йти на компроміс, особливо в питаннях, що стосуються Ізраїлю.
Чи цей підхід спрацював?
Як відбулося обрання нового голови Ірану
Після вбивства Алі Хаменеї влада перейшла до його сина Моджтаби. Формально — без порушень: Рада експертів проголосувала, більшість підтримала кандидатуру.
«З точки зору букви закону — все чисто. А по духу — це велике порушення, тому що ми бачимо практичну передачу влади від батька до сина. І зрозуміло, що це все сталося в умовах екзистенційної війни для Ірану, але проти такого рішення є чимало голосів. Багато хто виступає проти цього, хоча зараз, звісно, їхні голоси не так чутно, враховуючи те, що сьогодні реально рішення приймає Корпус вартових Ісламської революції», — пояснює пан Ігор.
У «нормальній» логіці системи верховний лідер має обиратися як релігійний авторитет, а не передавати владу спадково. Тому нинішній транзит багато хто всередині Ірану сприймає як відхід від засадничих принципів.
Корпус вартових Ісламської революції, що нині має фактичну владу, — це не просто військова структура. Він виник після революції як інструмент захисту режиму, але з часом перетворився на одну з найвпливовіших інституцій країни. КВІР має власні збройні сили, контролює значну частину економіки і відіграє ключову роль у зовнішній політиці, зокрема через підтримку союзних угруповань у регіоні.
Саме ця структура, за словами експерта, сьогодні визначає політику Ірану.
«Якщо подивитися на заяви президента Масуда Пезешкіана чи міністра закордонних справ Аббаса Аракчі, вони часто перебувають у дисонансі з тим, що робить Корпус. У результаті виконавча влада втрачає суб’єктність. Президент і його кабінет — це зараз більше декорації. Всередині самого Корпусу рішення, ймовірно, ухвалює вузьке коло військових — так звана група “коло Хабіба” — люди, наближені до Моджтаби Хаменеї ще з часів ірано-іракської війни. Можна припустити, що зараз це коло значно ширше», — каже Ігор Семиволос.
Він називає таку зміну влади мʼяким військовим переворотом. Тож постає логічне питання:
Що з опозицією?
У таких умовах внутрішня політична конкуренція майже зникає.
Ще на початку конфлікту з’являлися сигнали від так званої системної опозиції — частини еліти, яка опинилася поза владою. Деякі з них, перебуваючи в ув’язненні, пропонували перегляд Конституції як спосіб виходу з кризи.
«Але ці сигнали не отримали продовження», — каже експерт.
Причина — жорсткий контроль.
«Населення, скоріш за все, зараз не зможе вийти на вулиці з однієї простої причини: у містах діє жорсткий контррозвідувальний режим і будь-яка поява людей буде сприйматися як зрада Корпусу, а басідж (добровільна напіввійськова міліція, що підпорядковується КВІРу) має наказ стріляти на ураження. Опозиція, що перебуває за кордоном Ірану, радить народу залишатися вдома», — пояснює Семиволос.
В опозиційному середовищі за кордоном ключовою фігурою став син останнього шаха, Різа Пахлаві. За словами директора Центру близькосхідних досліджень, він зараз працює доволі системно — окрім відомих міжнародних зустрічей, зокрема з президентом України, Пахлаві намагається формувати структури влади, які в разі зміни режиму могли б одразу приступити до роботи. Наскільки успішною буде ця робота, важко сказати.
«Я думаю, що це буде складний процес», — додає Семиволос, пояснюючи, що, з одного боку, Пахлаві стикається з опозицією, яка бачить у ньому претензії на владу і спробу відновлення монархії. З іншого — об’єктивно, інші опозиційні структури поки слабші за Пахлаві.
Важливим чинником є відсутність у нього широкої підтримки всередині країни. Хоча останнім часом з’явилися повідомлення про арешти монархістів і формування певних груп підтримки, зрозуміти масштаби цих процесів поки складно. Серед цих тенденцій є й показові акції, як-от відео присяги, на яких нібито 50 тисяч військових присягнули Пахлаві — хоча це, швидше, елемент пропаганди, ніж реальна військова сила.
Разом із тим, існують і інші опозиційні ініціативи, які намагаються впливати на конституційні та державні механізми, але наразі будь-який ефект цих рухів є дуже слабким сигналом. Фізичні обмеження опозиції — переважна більшість активістів перебуває в ув’язненні — також значно зменшують їхній вплив. Останні листи, які, ймовірно, є спільною думкою багатьох ув’язнених, радше символічні, ніж здатні змінити ситуацію. Будь-які установчі збори чи спроби організувати владу в умовах руху країни до військової диктатури наразі нереальні.
Тож що далі?
Станом на зараз сценарій ескалації конфлікту виглядає найбільш реалістичним. Ключовим фактором є контроль над Ормузькою протокою — стратегічним маршрутом для транспортування нафти та газу. Іран активно використовує цей коридор як важіль тиску: будь-які удари по його енергетичній інфраструктурі можуть обернутися аналогічними ударами по можливостях арабських країн, що, у свою чергу, відчутно вдарить по світовій економіці.
«Для того, щоб розблокувати протоку і забезпечити безперебійний прохід нафти, необхідно взяти її під контроль наземною операцією, інших варіантів немає», — пояснює Ігор Семиволос.
Але така операція неминуче призведе до нової ескалації, і тут США ризикують опинитися у стратегічній пастці: втрати на полі бою, до яких США чутливі, будуть значними, тоді як Іран готовий витримати високий поріг людських втрат.
Паралельно, поведінка американського керівництва створює додаткову невизначеність. З одного боку, через соціальні мережі лунають заяви про повну перемогу і завершення операцій, з іншого — переміщення морської піхоти свідчить про підготовку до наземної операції на островах або в регіоні протоки.
«Це може бути сигналом для супротивника або внутрішньополітичним піаром, але іранці поки що не реагують — вони зацікавлені продовжити конфлікт і остаточно підірвати американські амбіції в регіоні», — відзначає співрозмовник.
Без вирішення двох ключових питань — контролю над протокою та наявності збагаченого урану — неможливо говорити про стратегічну перемогу США. Будь-які спроби повернутися до статус-кво розцінюються як поразка, і тому ескалація наразі виглядає майже неминучою. Іран залишається активним гравцем, його вплив не зменшився, а невдачі США можуть призвести до зміни позиції арабських країн та активізації нових регіональних гравців. Зокрема, Китай, який активно пропонує себе як гарант безпеки для транспортування нафти і співпрацює з Іраном та країнами Перської затоки, може суттєво посилити свій вплив у регіоні. Американські розрахунки на швидку перемогу, пояснює експерт, наразі не виправдовуються: Трамп спробував використати конфлікт як переговорний козир із Китаєм, але стратегічні карти поки що не зіграні на його користь.
Як Україні реагувати на цю війну?
«Ця війна створює ризики, безперечно, але вона також дозволяє Україні підкреслити свої можливості і політичний вплив», — зазначає пан Ігор.
Також ця війна відкриває нові можливості для України: на відміну від конфліктів у Палестині чи Судані, нинішній конфлікт дозволяє країні заявити про себе як про незалежного гравця на глобальній арені.
На думку Семиволоса, ініціативи України в сфері безпеки та оборони виходять за рамки утилітарної допомоги: вони формують новий геополітичний рівень, підкреслюють український суверенітет і створюють унікальний досвід передачі операційної майстерності, яку неможливо купити за гроші, а можна лише передати через людський контакт. Це відрізняє Україну від американської моделі, де підтримка будується переважно на постачанні озброєння та фінансових гарантіях.
Важливою складовою цього процесу є автономність української політики від Вашингтона. Експерт підкреслює, що публічна позиція США відома, але на практиці Україна діє самостійно, формуючи власну стратегічну траєкторію — і це важливо для нашої субʼєктності і суверенітету.
«Цей регіон, ці події — це шанс для України, і ним потрібно користуватися», — додає він.
Попри всю складність, він наголошує: Україні критично бракує розуміння регіону.
«Ми чомусь досі недооцінюємо Іран, сприймаємо його як відсталий, бідний світ. Це ж, звісно, не так — це дуже потужний і багатий регіон, і про це варто памʼятати», — каже експерт.
І саме тому, за його словами, важливо не лише реагувати на події, а й намагатися осмислювати їх у ширшому контексті — як частину нової глобальної реальності, яка лише формується.
