Крим. Повернення

Кримські партизани, АТЕШ (прим. ред. – військовий партизанський рух на тимчасово окупованих територіях України, а також на території Росії, створений українцями та кримськими татарами у вересні 2022 року внаслідок російського військового вторгнення), «Жовта стрічка» – це не ефемерні рухи, це реальні люди, які чинять спротив. Це дуже надихає. Ми моніторимо усі судові процеси і знаємо про щонайменше 600 випадків спротиву у Криму. Людей притягають до відповідальності за жовто-блакитну фарбу на окупаційній адміністрації, за напис «Чемодан, вокзал, Тамбов», що написав один чоловік на паркані у свого сусіда. Один молодий хлопець у Севастополі розтоптав російський прапор, за це його теж притягнули до відповідальності. Художник Богдан Зіза вилив фарбу на окупаційну адміністрацію у Євпаторії. У Криму карають за татуювання з українською символікою.

Це все ніби було приспано і прокинулося під час повномасштабного вторгнення. Люди зрозуміли, що за них зараз борються. Зараз держава говорить, ми будемо звільняти території політико-дипломатичним шляхом, але і військовим також. Влада почала це чітко артикулювати на всіх рівнях.

Наші перемоги по Криму недокомуніковані. Наприклад, із Чорноморським флотом і з акваторією Чорного моря. Чи не єдиним символом присутності Російської Федерації у Криму є Керченський міст. Росія сама винувата, що вигадала цей наратив. Коли був перший приліт по Керченському мосту восени 2022 року, люди у Криму, навіть такі, які є більшими симпатиками Росії, сказали: «Ого, виявляється Росія не така вже і могутня, якщо не може захистити свій символ». Розблокування зернового коридору, потоплення кораблів, пошкодження портової інфраструктури, удар по штаб-квартирі Чорноморського флоту у Севастополі. Останнє – це взагалі супер спецоперація. Для севастопольців, флот – святиня. Коли по тій святині б’ється ракетою, при цьому не страждає місцеве населення, а страждають окупантські військові, це сильно вражає місцевих. Саме тому зростає протестний рух у Криму. Відчувається, що йде за боротьба за Крим. Люди це бачать.

У багатьох іноземних експертів у головах засіло, що з Кримом усе не так однозначно. Усе це виходить з дуже неправильних наративів, які формувалися десятиліттями у західній інтелектуальній традиції. Ми намагаємося їх розвінчувати.

Ми до цього готуємося. Ми говоримо про те, що треба робити вже зараз, а не лише під час звільнення чи після звільнення. Зараз ключова емоція у людей в Криму – це страх. Страх щодо майбутнього, невизначеність і невідомість. Незалежно від того, яке це населення – проукраїнське або проросійське. Саме тому нам потрібно правильно розповідати про якісь речі.

Коли ми говоримо, що всі там колаборанти – це погана теза. Теза, яку ми вже зараз комунікуємо – лише за факт того, що ви проживаєте на окупованій території, ви не будете підпадати під відповідальність. Під відповідальність точно попадуть люди, які зрадили присягу, військові, весь правоохоронний блок, судді, слідчі, топпосадовці окупаційних адміністрацій. Але якщо це, умовно, звичайний лікар, він не має нести відповідальність. Більшості людей не варто переживати.

Також острах викликають усі питання щодо майна. Людина жила при Україні, прийшла Росія, почала перереєстрацію документів, майна. Що буде, коли Україна поверне контроль над територією? Людей хвилюють дуже побутові речі. На це є великий запит.

Коли ми повернемо контроль над територією, мають запрацювати усі реформи, які були впроваджені в Україні починаючи з 2014 року: децентралізація, освітня реформа, антикорупційна. Звісно, що мовне законодавство теж має запрацювати, але має бути перехідний період. Якщо ми одразу налякаємо людей, з цього нічого хорошого не буде.

У Криму вже виросло ціле покоління, у якого не було можливості вивчити українську мову, тому що під час окупації її не викладали. Нам потрібно запровадити низку програм для перехідного періоду, можливо білінгвальних і трилінгвальних. Усюди має функціонувати українська державна мова, але перехідний період теж має бути. Ми намагаємося комунікувати, що ніхто ніколи вас не карав за використання російської мови.

Я не маю супер романтизованих поглядів на реінтеграційні процеси. Буде дуже важко. У нас має бути певний план. Потім вже на місці будемо його коригувати. Можливо, він навіть зміниться на 50%, але принаймні буде вихідна точка – з чим працювати.

Має пройти процес когнітивної деокупації. Бо Росія закладала міни сповільненої дії у свідомість людей. І от ці міни треба деблоковувати, щоб вони не вибухали у головах. Когнітивні процеси будуть найскладнішими. Нам вже зараз потрібно думати, де шукати точки дотику. Цілком можливо, що у нас мають бути інші підручники для кримчан, наприклад, де розповідатимуть про реалії великої війни.

Українці почали відкривати для себе кримських татар після 2014 року. Люди побачили, що кримські татари – волонтери, що вони допомагають українським військовим у заблокованих частинах, що вони організували найбільший мітинг 26 лютого. Мустафа Джемілєв, який у телефонній розмові Путіну сказав: виведіть свої війська, потім поговоримо. Хто таке Путіну говорив на той момент? Кримські татари почали з’являтися у владних кабінетах. До мене представником президента ніколи не був кримський татарин. Мене призначили на цю посаду не за етнічною ознакою, а як професіоналку. Але те, що я кримська татарка, не стало на заваді. Раніше це було завадою для призначення на високі посади. Рустем Умєров тепер міністр оборони. Він призначений не тому, що він кримський татарин, але це дуже важливий меседж для Криму і для міжнародних партнерів, що ми про Крим ніколи не забудемо.

Я вважаю історичним проривом, що був прийнятий закон про корінні народи. Це потужний сигнал для кримських татар, які живуть у Криму. Росія переслідує кримських татар, не визнає корінним народом, а Україна визнає. Кримські татари розуміють, що шлях до відновлення їхніх прав є лише з українською державою.

Російська пропаганда багато брехала про те, як все відбувалося. Наприклад про те, що Крим взяли без жертв. Були жертви серед кримськотатарських активістів, були жертви серед українських військових, це були одиничні кейси, але вони були. Дуже багато людей зникали у наступні місяці і продовжують зникати зараз. Крим не є територією, де усім добре. Доволі часто у мене, як людини з Криму, запитують: а чого ви поїхали з Криму, там же наче все добре? Ні, там не добре. Якщо ти не прийняв лінію партії, ти живеш життям партизана-підпільника. Ти постійно маєш контролювати, що говориш, куди ти ходиш, з ким спілкуєшся і чи не є людина поряд з тобою донощиком, адже дуже багато донощиків у Криму.

Після того, як сталася окупація, багато людей були вимушені взяти російські паспорти. Не тому, що вони хотіли бути росіянами, а тому, що якщо в тебе нема російського паспорта, ти не можеш отримати медичні послуги, твоя дитина не буде вчитися у садочку, у школі. У тебе нема права буквально ні на що. Цей аусвайс не є паспортом вибору, він є паспортом вимушеного вироку. Якщо ти його не береш, твоє життя у Криму на цьому закінчується.

Ще одна велика історія – це історія кримськотатарського народу. Кримським татарам було принципово повернутися у Крим. Вони – корінний народ Криму. Для кримських татар важливо перебувати на своїй батьківщині. Вони не можуть звідти виїхати, бо якщо вони виїжджають, цілому народу кінець. Україна доволі негарно протягом всього свого існування поводила себе з кримськотатарським народом. Свого часу головним ворогом СБУ в Криму були не росіяни, а кримські татари. Україна не надавала їм того, що мала надати.

Кримські татари, як корінний народ, який страждає, – один із потужних факторів того, що ми можемо повернути Крим. Це добре розуміють наші партнери в Європі. І ми маємо вчинити гідно по відношенню до кримських татар. Якщо ми не вчинимо гідно з кримськими татарами, не забезпечимо їм автономію, якої вони прагнуть, ми збільшуємо, а не зменшуємо ризики того, що Росія буде знову казати: «Ваша Україна вас кинула».

Життя в Криму при Путіні показало кримчанам, що це доволі жорсткий досвід. І можливо, якщо Україна буде терплячою, досвід повернення України буде позитивним. Але ці люди не пройшли того, що пройшли ми – вони абсолютно інші. Вони теж втрачали людей на цій війні. Там була примусова мобілізація, не всі могли її уникнути. Ми будемо мати ситуацію з сім’ями, в яких люди воювали на іншій стороні, і це теж велика проблема. І ми маємо якось домовитися з тими, чиї родичі загинули на війні, воюючи проти нас. Це болісний досвід, але через нього проходили інші народи.

Перше, що побачать люди після деокупації, залежить від розвитку війни. Якщо все відбудеться мирно, ми побачимо Крим не в тому занедбаному стані, як ми хочемо про це думати. Там є такі ж ресторани, як у Києві. Люди ведуть таке ж життя, яке ведуть на території України. Вони не позбавлені благ цивілізації, як ми собі хочемо вважати. Ще ми побачимо, що це тотально російськомовний регіон, який вже не сильно розуміє, що таке сучасна Україна. Минуло 10 років, виросло покоління нових людей, які не дуже розуміють, що таке Україна. Коли Україна буде деокуповувати Крим, вона зіткнеться з тим, що її бояться.

Крим після повернення не буде голою територією без мешканців. Звичайно, що велика частина росіян втече. Але ті кримчани, які будуть там знаходитися, дійсно відрізнятимуться і за своєю ідентичністю, і за своїми настроями, і за своїми страхами.

Правильна комунікація з Кримом, коли ми його повернемо, – це дуже важлива для нас самих задача.

Для нашої держави буде багато роботи. Як правильно провести закон про колаборацію. Ми не зможемо посадити половину півострова у в’язниці, бо ці 10 років всі там працювали вчителями, лікарями, сантехніками. Ми маємо зрозуміти, які люди будуть нести відповідальність за свою діяльність, а які її нести не будуть. Також нам буде потрібен великий педагогічний і управлінський резерв, який буде відроджувати там державу Україну. Потрібно мати багато терпіння. Подивіться, як ми гриземося між собою! А тут у нас з’явиться регіон, який від нас ну дуже відрізняється. Якщо почнеться соціальне приниження, соціальне гноблення, зверхність, жорстокість, у кінцевому рахунку це зіграє проти нас самих. Свого часу був класний проєкт, він називався «Схід і Захід разом». Нам дуже потрібні будуть такі проєкти, коли будуть люди, які протягнуть руку, і будуть люди, які будуть здатні цю руку прийняти.

Ми не можемо розміняти Крим на мир, бо у такому випадку програємо не тільки ми, програє той світ, у якому ми розмінюємо Крим на мир. Тоді всі інші країни, які мають свої територіальні претензії, зрозуміють, що ці претензії можна вирішувати поза правовою рамкою. Ні Україні, ні світу, ні кримчанам не вигідно, щоб ми обмінювали Крим хоч на щось.

У Криму другою за чисельністю етнічною спільнотою є етнічні українці. Окупанти намагаються стерти українську громадянську ідентичність і українську етнічну ідентичність. Друга за чисельністю етнічна спільнота опинилася під загрозою і перебуває у вкрай драматичному становищі. Окупанти знищили усі структури громадянського суспільства, які етнічні українці мали в Криму до 2014 року. Одразу почалося переслідування активних представників української громади. Частина з них була позбавлена свободи, частина просто зникла, як, наприклад, активіст Автомайдану Василь Черниш, який зник у березні 2014-го у Севастополі. Його доля досі невідома. Під час вже широкомасштабного етапу агресії ми бачимо новий виток переслідувань. Наприклад, в Ялті донесли на жінку за те, що у неї жовто-блакитний манікюр. І її «проробляли» каральні органи. Створюються проблеми бізнесу, якщо у якихось кафе чи ресторанах лунає українська пісня, – за це людей штрафують та позбавляють свободи.

Минулий рік став знаковим із знаком «мінус» для української громади. У Сімферополі окупанти захопили головний храм Православної церкви України – собор князя Володимира і княгині Ольги. В умовах, коли були знищені всі громадські інституції, зв’язки з Україною штучно розірвані, коли українці знаходяться під шаленим інформаційно-психологічним антиукраїнським пресом, де російська пропаганда розповідає, що українці – нацисти, бандерівці, фашисти, що українців взагалі нема, одним із небагатьох місць, де можна було б хоч якось підтримати свою ідентичність, залишалася церква. Тиск на цю церкву почався у 2014-му. Але до минулого року священникам вдавалося все-таки виконувати свій християнський обов’язок і підтримувати морально і духовно українців. Тепер такої можливості немає.

Повернення Криму для нас важливе ще і з точки зору повернення історичних пам’яток. Там знаходиться десята частина зареєстрованих в Україні пам’яток історії, археології, культури, паркового мистецтва. Це місце, де зустрічалися різні цивілізації з часів античності і до сьогоднішнього дня, це величезний культурний спадок. Оволодіння Херсонесом київським князем Володимиром у Х столітті дозволило здійснити нашу першу «євроінтеграцію» – прискорило християнізацію Київської Русі, та дозволило укласти шлюб із порфірородною принцесою Анною, яка належала до престижної династії візантійських імператорів.

За різними оцінками, в Крим заїхали від 500 тис. до 1 млн російських колонізаторів. Це російські громадяни, які незаконно в’їхали на територію Криму після 2014-го. Вже зараз ми мусимо посилати їм сигнали, що вони мають залишити територію Криму, оскільки вони там перебувають незаконно. І поки у них є ще час, вони можуть вирішувати свої майнові питання і спокійно собі повертатися в Росію, для того, щоб потім не мати багато клопоту, коли буде відновлено суверенітет України в Криму.

Дуже важливим після повернення Криму буде питання справедливості. Не можуть лишитися безкарними ті, хто чинили тяжкі злочини. З іншого боку, мають бути форми політичної реабілітації тих, хто не здійснював тяжких злочинів, а вимушено співпрацював з окупаційною адміністрацією.

Зараз кримські школи використовуються окупантами як механізм мілітаризації дитинства, промивання мізків, і це організовують директори шкіл, – всі оці класні години і «Разговоры о важном». Частина адміністрацій мусить бути відсторонена від виконання своїх обов’язків і їхнє місце мають зайняти підготовлені люди: частина – з Криму, а частина – з інших регіонів.

Швидка окупація Криму стала можливою, тому що там перебував російський флот. Цілком демілітаризувати Крим немає сенсу. Ми знаходимося в ситуації нестабільного світу. Але Україна не допустить наявності російських військ в Криму після деокупації. Ми інтегруємося до західного безпекового простору, прагнемо вступити до НАТО, у Криму може бути розміщена база союзних сил, яка буде стримувати Росію від спроб вкотре розхитувати ситуацію на півдні України.

Можуть бути різні варіанти деокупації. Для нас ідеальна ситуація – це нейтралізація наявних у Криму сил Чорноморського флоту, руйнування шляхів сполучень Криму із державою-агресором, перерізання сухопутного коридору і руйнування незаконного Керченського мосту. Якщо вдасться протримати Крим відрізаним від держави-окупанта кілька місяців, то Росія просто не зможе утримувати свої військові бази. І тоді настане момент, коли вона буде змушена піти з Криму. Такий сценарій найбільш сприятливий для нас. Але як будуть розвиватися події в реальності ми не знаємо.

Люди з Криму відпочивали, працювали, в гори ходили, на море їздили і у відпустку – усе в себе. Через це в України був дуже маленький досвід спілкування з Кримом. Коли до нас приїжджали відпочивати, ми працювали. Коли у Києві відпустки, у Криму час заробітків. Тих, хто приїжджав до нас літом, сприймали як ресурс, за який решту дев’ять місяців будуть жити.

Я довгий час була класичною кримчанкою, яка вважала, що моя кримська ідентичність переважала українську. Та вона ніколи не була російською. Я народилася у 1990 році, у Радянському Союзі, але все моє життя було в незалежній Україні: я вчилася в українській школі з українським прапором і гербом. Я вчилася у національному університеті, моє навчання було російськомовне, але воно ніколи не було російським. У мого покоління не було сумнівів до якої держави ми належимо, – це безумовно була Україна.

У мене не було відчуття, що мене кинули. Мені здається, що «Крим кинули» – це російські наративи. Ми були у таких умовах, у яких ми були. За 6 днів до того ми плакали на Майдані за розстріляними людьми. Наш президент і все політичне керівництво з усією казною втекли. Пам’ятаю, як виходила на протест за єдину Україну у Криму і у мене якісь чуваки, які називали себе кримською самообороною, вирвали плакат. У Криму я займалася свободою зібрань, я усіх кримських фріків знаю, і це точно була не кримська самооборона. Але у мене не було відчуття, що мене кинули. У мене було відчуття, що наш сусід скористався в черговий раз нашою слабкістю, саме у той момент, коли нам, як ніколи, була потрібна допомога.

Люди не відчули того, чого вони хотіли. Насправді якість життя суттєво змінилася тільки у тих, на кого путінський режим робить ставку – у військових і пенсіонерів. Їхнє життя дійсно змінилося, усі інші не дуже задоволені. У Криму не радіють, що туди приїжджають ветерани «СВО». Це усе вказує на те, що Крим усе ж таки – вкрадений шматок. За ці 10 років він повністю не інтегрувався у Росію. Хоча Росія докладає багато зусиль, щоб прив’язати його до себе.

Після окупації ми робили усе правильно. 8 років існували контрольно-пропускні пункти в’їзду-виїзду. Існували умови для того, щоб люди продовжували спілкуватися з тимчасово окупованими територіями. Щомісяця десь мільйон людей через них проїжджали на сході і в Криму. Існувала процедура отримання документів українського зразка, ЦНАПи були наближені до межі розмежування. Був прийнятий спрощений порядок отримання свідоцтва про народження. Я була дотична до створення програми спрощеного вступу до вишів для випускників з окупованих територій.

Способи прив’язки держави і людей – це, все ж таки, послуги. Я не хочу робити із кримчан споживачів, але насправді дуже важливо, який документ ти отримуєш першим. І тому все, що може робити зараз Україна, – це максимально створювати умови цих маленьких зв’язків.

Якщо зараз ми скажемо, що всі, хто отримали російські паспорти, більше не наші громадяни, то у Криму тоді буде нуль справжніх наших громадян. Тоді легітимність повернення цієї території значно падає. У Криму будуть люди, які не хотітимуть повернення України. Але будуть і люди, які хочуть цього повернення. Задача громадян в окупації – виживати. Не треба вимагати від кожного бути героєм. Є якийсь відсоток героїв, але не всі ними повинні бути. Не треба очікувати, що 2,5 млн кримчан будуть героями.

Примирення – механічний процес. Важливо те, в який політичний контекст помістити людей, що буде відбуватися в телевізорі, що заявлятимуть в парламенті, які закони будуть прийматися.

Є політика перехідного правосуддя, яка повинна передбачати дуже конкретні кроки від держави. Так чи інакше, коли війна триває 10 років, у нас буде дуже багато невирішених питань. Хтось втратив майно, хтось побудував майно, хтось придбав, хтось народився, хтось помер, хтось розлучився, поміняв два рази прізвище. І тут без держави не розберешся.

Я вірю, що усе буде добре. Якась частина зрадників поїде сама. Ті, хто виносили неправомірні рішення, воювали, вчиняли воєнні злочини, активно співпрацювали, вони поїдуть самі. Більша ж частина дістане свої прострочені українські паспорти і скаже: «Та ми вас чекали усі 10 років!». Буде проблема з якоюсь незначною частиною. І от ця незначна кількість проактивних людей, які будуть відчувати несправедливість через те, що сталося, – це і є предмет роботи політики перехідного періоду. Усе треба сприймати не як проблему, а як задачі.

Я не вірю, що дзвінки родичам у Крим змінять хід війни, але вони точно можуть змінити повоєнну ситуацію, якщо не усі ці зв’язки розірвані.