Локація вашої міської ради відображається як потенційно небезпечна. Які ще локації у Запоріжжі підпадають під цю категорію?
Річ у тому, що все місто. Ми не бачимо якоїсь логіки в тому, куди росіяни цілять свої атаки. Те, що вони роблять із житловими будинками, — це просто терор цивільного населення.
Ми розуміємо: щойно почнеться опалювальний сезон, росіяни будуть «кошмарити» обʼєкти критичної інфраструктури: котельні, насосні станції, систему очисних споруд, водопостачання і всяке таке. Зараз це якась хаотична історія. Щось на кшталт: «Куди дістаємо — там і будемо фігачити».
У нас так стандартно страждали Шевченківський і Космічний райони, але зараз ми бачимо, що це може бути будь-яка інша частина міста. Із заправками така сама історія. Все робиться для того, щоб зробити тут випалену землю.
На вашу думку, росіяни роблять це як підготовку до майбутнього наступу? Адже атаки на місто суттєво почастішали.
Так, почастішали. Я не військовий експерт, тому не можу давати тут своїх висновків. У моїй картинці світу це все робиться для того, щоб тероризувати мирне населення, щоб показувати: дивіться, ми не можемо вас військовим шляхом захопити, тому будемо тероризувати — тому що ми дістаємо. Тому що це, можливо, не так дорого і не так складно, як, наприклад, зібрати зброю ураження для Києва.
Запоріжжя за 20 кілометрів від лінії бойового зіткнення. Є КАБи? Будуть бити КАБами. Є РСЗВ? Давайте РСЗВ. Дрони, FPV, «Молнії»*. Все, що тільки можна, вони на нас випробовують.
Військові кажуть, що проблема в тому, що проти КАБів немає якогось надміцного захисту. Є експериментальні історії. От у нас був випадок: з чотирьох КАБів два збили. Це добре, що вони не впали на житлову забудову. Бо наслідок КАБу — це воронка глибиною в три метри. І якщо снаряд потрапляє в густонаселену локацію, де багато приватних будинків, то це втрата 50 приватних будинків — до десяти просто зруйновано вщент, інші пошкоджені, без дахів, без вікон, без дверей, без усього. І зрозуміло, що люди, у яких нема де жити, кажуть: «До побачення. Ми поїхали, вибачте».
Проблема будь-якої війни в тому, що завжди страждають найменш соціально захищені люди. На прикладі Запоріжжя це дуже відчутно, тому що якраз в районах, які найбільше бомблять, живуть звичайні робітники, які по 30 років працювали на одному заводі. Як-от: «Комунар» (Запорізький автомобільний завод), «МоторСіч», Запорізький Абразивний Комбінат. Звичайні люди, люди старшого віку.
*КАБ — керована авіаційна бомба. РСЗВ — реактивна система залпового вогню. FPV — вид безпілотних літальних апаратів, керування якими здійснюється за допомогою спеціальних окулярів або екрана, де пілот бачить зображення з камери дрона в реальному часі. «Молнія» — російський ударний безпілотний літальний апарат (БпЛА) типу «камікадзе».
А як вони можуть отримати допомогу від міста, якщо так сталося, що їхню оселю зруйновано через російську атаку?
У нас є 8 пакетів допомоги від міста. Перше: якщо будинку чи квартири не стало або помешкання непридатне для проживання, то місто сплачує 10 тисяч гривень щомісяця до того моменту, поки людина не отримає гроші за сертифікатом на відбудову. Крім того, місто може ухвалити рішення про відбудову. З початку повномасштабного вторгнення ми повністю відновили 11 багатоквартирних будинків, які були зруйновані вщент. Це перший пакет допомоги.
Друге: є соціально незахищені категорії людей. Якщо їхнє житло постраждало, вони мають можливість отримати 15 тисяч гривень одноразово. Щодо приватних будинків, ми також маємо напрацювання: якщо пошкоджена покрівля, то ми виділяємо 64 тисячі гривень і надаємо будівельні матеріали, щоб люди могли відновити свій дім. Цього недостатньо, тому що є різні стадії пошкодження, але вже щось.
Також у нас є окрема програма, за якою ми самостійно відновлюємо постраждалі будинки за рахунок роботи наших комунальних підприємств, які повністю беруть підряди або їх виконують.
Місто проводить усі роботи з ліквідації: якщо є якісь аварійні конструкції, якщо необхідно щось вивезти, а зруйнований будинок — це може бути 10–30 тонн матеріалів. Тобто, усуваємо аварійність, вивозимо все і, крім того, надаємо максимальну кількість будівельних матеріалів, які є. Нам з цим дуже допомагають донори, починаючи від цвяхів і закінчуючи шифером. Все це видаємо, і люди вже роблять.
Як громада Запоріжжя зараз об’єднується та допомагає одне одному під час посилення атак на місто?
У приватному секторі усю підтримку можна побачити одразу на локаціях. Мене дуже тішить, коли після прильотів підходять місцеві бабусі і виносять каву тим, хто приїжджає на виклик, коли хтось з бізнесу привозить якісь смаколики нашим рятувальникам. Це дуже щемлива історія, бо вона про стійкість.
Але давайте говорити правду. Це романтизація і лірика. Зараз я переходжу на мову менеджменту. Місто тримають комунальники. Це люди, які, що б там не було, о 5 ранку просто йдуть і роблять свою роботу. У нас зараз весь комунальний сектор працює 24/7. Тому що велика кількість прильотів, плюс поточна робота, підготовка до опалювального сезону, якесь там аварійне розриття — це ніхто не відміняв.
Люди хочуть їздити дорогами без ям, з розміткою, зі знаками — і це теж роблять комунальники. Люди хочуть бачити, як саджають квіти. Тому, якщо говорити без сентиментів, це комунальники тримають місто, і ми зараз максимально приділяємо увагу тому, щоб виплачувати їм належну зарплату, щоб преміювати за всі виїзди, перенавантаження, щось роздавати, допомагати, забезпечувати індивідуальними засобами захисту. Дякую Марині Петриченко [керівниця гуманітарного напряму Благодійного фонду Сергія Притули, одногрупниця Регіни, випускниця УШПС 2025], бо нам зараз будуть 20 «чуйок»* купувати.
Усе-усе роблять ці прекрасні люди. І районні адміністрації, і весь комунальний сектор, і спеціалізовані підприємства. Тому на цьому тримаємося. Я розумію: якщо людина буде для себе приймати рішення, що вона поїде з міста, то ти за руки її не втримаєш. Але поки можна сказати, що ситуація серед моїх працівників є напруженою, але контрольованою, тобто тотальної зневіри точно немає.
*«Чуйка» — портативний пристрій радіоелектронної розвідки для виявлення FPV-дронів та інших БПЛА за аналоговим відеосигналом.
Це насправді дуже натхненно, що люди залишаються у місті. Чому вони люблять це місто?
Тому що іншого не буде. Ми бачимо, що відбувається з Балабиним, Кушугумом, прилеглими до Запоріжжя громадами. Якщо у нас зараз погано, то у них це все у 5 разів гірше. Якщо на нас в день випускають пʼять КАБів, то на них — 25. Дрони літають. Але… Все одно ці об’єкти тримаємо, тому що якщо ми відмовляємося від територій, то розуміємо, що наступними будуть райони Запоріжжя. Далі буде лівий берег міста Запоріжжя, потім правий, а потім — Дніпро. Немає іншого міста.
У нас багато ВПО. Я з багатьма розмовляю, і, повірте, це величезне горе. Коли ти втрачаєш своє місто — ти втрачаєш частину свого життя. Це не про квартиру і не про машину. Ти не можеш піти туди, де ти одружувався, де народив дитину, де навчався, де знайомився з друзями. Все, у тебе частини життя нема. Я вже не кажу про ком’юніті, про людей, які тебе там оточували.
Плюс, знову-таки, без романтизації. Запоріжжя — це місто, де кожна четверта людина — це людина старшого віку. І вони нікуди не поїдуть. Росіяни от там будуть «фігачити», а вони сховаються у підвалі і будуть сидіти. Схожа ситуація у Херсоні — там зараз живе 60 тисяч людей, і це переважно люди старшого віку, пенсійного віку. Вони кажуть: «Все, ми тут. І ми не поїдемо». Тому… Ну, а як? Як можна по-іншому?
Кожен може і має собі чесно надати відповідь, чому я тут. Я думаю, що ми тут і будемо робити все можливе, допоки можемо фізично це робити. Запоріжжя треба берегти. Всі місцеві органи і всі районні адміністрації так само це розуміють, як і я, бо вони ще більше працюють з людьми — це тисячі людей, десятки тисяч людей, які нікуди не поїдуть. Вони будуть тут. Вони будуть ходити до тебе. От у нас зараз такий триндець, а мені деякі мешканці пишуть: «Коли ви покосите газон біля пам’ятника?» Я просто думаю: люди, альо, у нас горять будинки. У нас щодня гинуть цивільні. А люди питають: «А газон коли? А коли ви почистите мені дорогу біля під’їзду?» Життя не зупиняється. Все йде далі.
Ми зараз проводимо зустрічі з людьми, районними адміністраціями, комунальними підприємствами. Якщо людина приймає для себе рішення поїхати з міста, вона має на це право. Але зараз ми маємо для своїх працівників максимально забезпечити всі умови праці, насамперед безпекові, забезпечити засобами індивідуального захисту, збільшити кількість укриттів, зокрема модульних. Все, щоб тут можна було працювати. Бо якщо поїдуть люди, які готові допомагати іншим, то тоді все, розходимося.
Чим зараз живе Запоріжжя?
У кожної людини в Запоріжжі, Сумах, Чернігові, Миколаєві, Херсоні, Одесі завжди є вибір. До прикладу, як і в Києві. Перший вибір — найпростіший. Сказати: «Все, я втомився, я вже не можу», скласти лапи і чекати, коли хтось тебе врятує. Я вже на п’ятий рік війни не чекаю, що нас хтось врятує. Більше того, я переконана, що ситуація може погіршитися до осені. Я готуюся до найгіршого. Бо ми бачимо, як обстрілюють зараз Суми — там у місті п’ять заправок залишилося. Ми тільки з Дмитром [Тіщенком, CEO сумського медіа «Цукр», одногрупником Регіни та випускником УШПС 2025 року] вчора про це говорили.
Але вкотре хочу наголосити на важливому. Люди, які роблять громаду, як би важко не було, живою і підтримують нормальне життя, наскільки це можливо, — служать населенню. Це усі дотичні до роботи міста люди — місцеве самоврядування, бізнес, кафешки, які відкриваються, перукарні, які забили плівкою вибиті вікна і далі продовжують працювати. І це не якісь пафосні історії. Це звичайні люди. Це просто зранку вставати, коли тобі погано, коли ти не спав, коли ти замахався,і йти працювати, тому що ти розумієш: за тебе так само тримаються люди.
Це зараз я така бойова, а взагалі плачу ледь не щодня. Коли біля міської ради прилетів КАБ і моя бухгалтерія за сім хвилин (!) до моменту удару пішла додому, у мене була гостра реакція на стрес, я лежала в лікарні. Мої заступники сміялися і казали: «Може, вам дадуть УБД?» Тому що я чула, як цей КАБ свистів, і це дуже страшно. Але це не означає, що треба сісти й сказати: «Все, спасайте мене». Ніхто тебе не врятує. Ти маєш робити свою роботу стільки, скільки можеш. У цьому і полягає історія нашого служіння Запоріжжю. Мені ніколи не буде соромно за жоден із моїх робочих днів. Тому що я справді кожен вистраждала.
І наостанок. У нас уже такі дні, коли ми наближаємося до катастрофи. Коли в нас було більш-менш спокійно, було велике будівництво: підземні школи, садочки (до речі, зараз же ще їх будують — процес не зупинився). Деякі казали, мовляв, навіщо ви це робите? То зараз будь-яка безпечна локація — чи це підземна школа, чи садочок, чи укриття в лікарні — це пречудово. Це просто найкраще, що може бути. Тому що зранку там школа, а вночі приходять з району 300 людей і сплять там.
Я мала тоді розмову з військовими, вони сказали: «Ви працюєте для життя міста. І як би погано не було, ви маєте там залишатися й цю роботу продовжувати». Тому що коли військові заходять на свої позиції, вони також не мають гарантії, що будуть там завжди і що все буде добре з логістикою, постачанням, наступальними діями тощо. Вони не мають такої підтримки і такого бачення. Але все одно тримають свої позиції.
І от я думаю, що ця стійкість громад, стійкість звичайних людей, керівництва, менеджерів, бізнесу — це наша позиція. Я служу місту Запоріжжю. Я хочу, щоб воно було українське. І я готова тут працювати стільки, скільки зможу. І все.
Я одразу прийшла і сказала: «Дивіться, ви, можливо, всі будете мене ненавидіти, і я буду приймати дуже непопулярні рішення». Я їх приймала. Ми підняли тариф на проїзд, воду та інші речі. Тому що я хочу, щоб мої комунальники також отримували хорошу заробітну плату. Вони мають на це право. Це величезне благо і складна система. Ми надаємо мешканцям воду й інші блага, яких у деяких містах немає після обстрілів, а у нас усе це є. Запоріжжя тримається.
Моя мама мені каже: «Регінка, коли тобі дадуть орден?» А я відповідаю: «Мені він не треба. Мені треба, щоб люди йшли вулицею в Запоріжжі й усміхалися. І щоб мені не було соромно».
