Так, цілком нормально. Але вибору, на жаль, немає. Давай я спробую пояснити сказане. Не забувай, що ота еліта, яка заходила минулого року, не самознищилась, її вибивали українські захисники ціною власного здоров’я, а нерідко — й життя. Ми зазнали втрат за ці два роки. Так, з мого підрозділу, з тих, що починали війну у 2022-му, боєздатних залишилось не більше 20%. Це не означає, що усі загинули: більшість вибула через поранення. Але й серед тих 20% боєздатних, що залишились, важко знайти когось без поранення. У мене от — уже третє. Я, звісно, повернусь, але поранення усе ж даються взнаки, та й вічно таланити не може: рано чи пізно, при такій динаміці, я теж вийду з ладу. По інших підрозділах, боюсь, ситуація не краща. Коли виб’ють нас, держава прийде за тобою. Звісно, ти можеш відпетляти, але, у такому випадку нас буде ніким замінити, фронт посиплеться, а далі за тобою прийде вже інша держава, держава-агресор, держава-окупант. Я до того часу вже буду скоріш за все мертвим. І знаєш, що найжахливіше? Коли сюди зайде окупант, то живі заздритимуть мертвим.