Одні люди бачать війну з окопу, інші — опосередковано. Як почути один одного? Як зрозуміти? Відвертий діалог із самим собою про життя в стані війни — до 2022 року і після.
Олександр Ябчанка — Пульсуюча земля
Ми живемо в одному і тому самому світі, але спостерігаємо цей світ різними очима, звідси й різний світогляд у кожного зі спостерігачів. Сьогодні в суспільстві існує непроста дискусія щодо мобілізації між людьми з різними світоглядами, бо одні бачать війну з окопу, інші ж — опосередковано. Більш того, наш власний світогляд — то не константа, а змінна. От і мій світогляд змінився за останні десять років.
Тому я хотів би подискутувати з людиною з іншим світоглядом, з собою 10-річної давнини. Отже, учасники дискусії: я, Олександр з позивним “Ябчанка”, старший лейтенант ЗСУ, командир 2 взводу, роти “Гонор”, батальйону “Вовки Да Вінчі” імені Дмитра Коцюбайла. Та інший учасник – також я, тільки 12-річної давнини, що живе у наш час, Олександр Ябчанка, лікар-педіатр, асистент кафедри педіатрії, й, окрім того, організатор запальних вечірок у горах.
Я тобі вдячний за те, що ми відбились від русні й за те, що я можу почувати себе безпечно у власній країні.
А чи ти певен, що відбились?
Ні, ну звісно, що я розумію, що війна триває, але, мені здається, що найстрашніше уже позаду.
На жаль, я думаю, що тобі так лише здається. Бо від того часу принципово не змінилося нічого. Є ворог — російська федерація, ціллю якого і далі залишається знищення української державності. Там, де цей ворог стає владою, тобто на окупованих територіях, настає пекло. Те, що вони там роблять, за визначенням — геноцид. Сумним прикладом є Ірпінь, Буча, Бородянка і, на жаль, багато інших міст України. Чим західніше вони просуватимуться, тим більше звірітимуть, адже у їх збоченій уяві, чим західніше, тим більше “нацистів”. Тому, боюсь, якщо ми програємо, то найстрашніше ще попереду.
А ти припускаєш, що ми можемо програти?
Ну, посуди сам. 24 лютого 2022 року в Україну вдерлося угруповання кількістю 180 тисяч, нині на нашій території — понад 400 тисяч. Наш ворог має в рази більший мобілізаційний ресурс і набагато менш чутливий до людських втрат.
Знаєш, я собі геть інакше уявляв ситуацію на фронті зараз. Бо ж я думав, що їхні елітні війська, оті 180 тисяч, ми вибили ще минулого року, сучасну техніку спалили, і тепер там “мобіки” на старих танках, а їхня лінія оборони от-от посиплеться.
На жаль, друже, то ти собі лише так уявляєш. У війні таких масштабів вирішальне значення мають цифри та технології. Замість тих, кого ми вибили, вони відмобілізували свіже “гарматне м’ясо”, і жодних передумов, що воно у них скоро закінчиться, немає. Отже, за цим показником вони мають ресурс на роки. Щодо техніки й озброєння, то тут процитую Головнокомандувача Збройних Сил України Валерія Залужного: “Не можна недооцінювати росію. Вона зазнала великих втрат і витратила багато боєприпасів. Але вона ще довго матиме перевагу в озброєнні, техніці, ракетах і боєприпасах. Її оборонна промисловість нарощує обсяги виробництва”. Джерело більш ніж авторитетне, чи не так? Нагадаю, що ми на сьогодні цілком і повністю технічно та економічно залежимо від наших союзників. Та й де гарантія, що зі зміною влади, зокрема у США, ми матимемо чим воювати?
Жорстко. Як думаєш, що нас очікує?
Боюсь, що воюватимуть усі й усі воюватимуть до кінця. Питання лише у тому, де воюватимуть і яким буде кінець.
Звучить геть песимістично і дещо маніпулятивно. Ну що означає “всі”? Я педіатр, лікую дітей, з мене в окопі толку небагато. Та й, відверто кажучи, не дуже хочеться на фронт, зрештою, це нормально – не хотіти туди.
Так, цілком нормально. Але вибору, на жаль, немає. Давай я спробую пояснити сказане. Не забувай, що ота еліта, яка заходила минулого року, не самознищилась, її вибивали українські захисники ціною власного здоров’я, а нерідко — й життя. Ми зазнали втрат за ці два роки. Так, з мого підрозділу, з тих, що починали війну у 2022-му, боєздатних залишилось не більше 20%. Це не означає, що усі загинули: більшість вибула через поранення. Але й серед тих 20% боєздатних, що залишились, важко знайти когось без поранення. У мене от — уже третє. Я, звісно, повернусь, але поранення усе ж даються взнаки, та й вічно таланити не може: рано чи пізно, при такій динаміці, я теж вийду з ладу. По інших підрозділах, боюсь, ситуація не краща. Коли виб’ють нас, держава прийде за тобою. Звісно, ти можеш відпетляти, але, у такому випадку нас буде ніким замінити, фронт посиплеться, а далі за тобою прийде вже інша держава, держава-агресор, держава-окупант. Я до того часу вже буду скоріш за все мертвим. І знаєш, що найжахливіше? Коли сюди зайде окупант, то живі заздритимуть мертвим.
Страшні у тебе метафори.
Жодних метафор, це історичний факт. Сто років тому, півмільйонна армія українців повернулась додому після першої світової війни. Повернулась озброєна, з бойовим досвідом. Тільки от воювати їм не хотілось, з цілком зрозумілих причин: навоювались, втомились, хай тепер інші воюють. Влада УНР, як влада демократичної республіки, вважала, що воювати за республіку мають добровольці, а хто не хоче, то може собі йти додому. От і порозходились вони по домах, країну окупували більшовики, а горе-вояки, котрі розійшлись, через півтора десятка років помирали з голоду, а дехто їв власних дітей. Ти усвідомлюєш усю трагедію того, що відбулось? Відмовившись чинити організований опір у складі армії власної держави, нас окупувала держава-агресор і заморила голодом мільйони. До речі, нещодавно видання “The Independent” оприлюднило інформацію про те, що путін планував спричинити голод в Україні після окупації. Які дивні збіги, чи не так?
Знаєш, коли ми вчили на уроках історії про Голодомор, я був упевнений, що “ніколи знову”. А тут ти намалював картину невідворотного кінця.
Я не казав про невідворотність, а лише описав ймовірний розвиток подій. І ймовірності ці залежать, перш за все, від нас. Від кожного з нас. Нам потрібна загальна мобілізація. Я не про мобілізацію в окопи, точніше, не лише про окопи, я про мобілізацію суспільства. Кожен в міру своїх можливостей, а нерідко — й понад міру. Якщо можеш тримати зброю у руках — готуйся, бо з високою долею ймовірності, тобі таки доведеться нею воювати. Якщо кажеш, що ти економічний фронт, то воюй. Воюй на цьому фронті так, наче від цього залежить твоє життя, бо твоє життя таки від цього залежить. Що я маю на увазі: об’єднуйтеся з побратимами по економічному фронту та обирайте, яку саме бригаду, ну чи хоча б батальйон, ви будете забезпечувати усім необхідним. Мова саме про організацію систематичної підтримки підрозділам, позаяк, само по собі воно не організується. Це не просто донатити на ЗСУ, це самоорганізація і координація допомоги тому чи іншому бойовому підрозділу. Адже чим технологічнішим буде підтримуваний вами батальйон, тим вища ймовірність, що ми, бійці фронту окопного, не закінчимось, або закінчимось не так швидко, як без вашої фінансової допомоги. Бо якщо ми закінчимось, то тобі доведеться змінювати фронт економічний на фронт окопний, а я б цього правда не хотів. І це стосується кожного громадянина нашої республіки. Ми повинні прокидатись і лягати з думкою про перемогу, й тільки тоді ми матимемо шанс її здобути.
Слухай, не економічний фронт я не потягну, а от медиком би до вас пішов.
Ну тоді повтори такмед, і я тебе познайомлю з найкрутішою медичною службою на фронті — “Ульф”.
