Перемога землі

Щодня, попри втрати, сум та біль, ми обираємо боротися. Ціна нашої боротьби надзвичайно висока, а омріяна перемога навіки буде гірка. Та іншого шляху для нас не існує.

Коли боєць отримує поранення — застосовується протокол ТССС з надання першої домедичної допомоги. Усі, хто його вивчав, знають, що при масивній кровотечі потрібно накладати турнікет. Далі за можливості відбувається евакуація бійця, надання медичної допомоги. Стабілізаційний пункт, лікарня, реабілітація, відновлення.

Але є ще один вид поранень, на який немає протоколів. Не існує “турнікету” чи бандажу. Це поранення, які з тобою 24/7. Вони є у всіх військових. Вони болять, але ні ібупрофен, ні парацетамол від них не допоможуть. Отримати таке поранення можна навіть думаючи, що ти у відносній безпеці.

Знаєте, кажуть, що чоловіки не плачуть. Скільки ми вивозили бійців з найважчими пораненнями — й ніхто з них не плакав від болю. Але я часом бачу, як у бійців, оцих кремезних титанів, які тримають посадку, по щоках течуть сльози внаслідок цих ран, які ніколи не будуть загоєні.

То що ж це за рани?

Нас сиділо семеро, ми чергували на раціях, і в якийсь момент, в прямому етері, ми слухали, як гинуть наші побратими.

Це було різко, боляче, пекуче. Кожна секунда тягнулася годиною.

Окоп, російський снаряд, який розривається, і осколок, який вбиває твого товариша, побратима. У тебе на очах. І ти не можеш нічого зробити, окрім того, як тримати міцно зброю і мстити. Це не так, як у голлівудських фільмах. У житті це настільки жахливо, що це неможливо ніяк описати.

Скільки таких історій? Сотні, тисячі.

Скільки таких закритих, не явних, ран у кожного військового? Десятки.

Я отримувала такі поранення одне за одним, як і всі мої побратими. Поки одне з них не стало для мене фатальним.

Оплакувати зможемо лише після перемоги. Залікувати — ніколи. А до твоєї цілі життя та боротьби додається ще одна, і ще, і ще одна. Ти живеш, бо маєш мстити. Ти живеш і борешся за себе, за тих, хто поліг у цій війні, і за майбутні покоління. Чи повернемося ми з цієї війни?

Я назавжди лишилась в машині швидкої допомоги з позивним “Жовтий”, в якій працювала зі своїм екіпажем з пораненим Да Вінчі. Я назавжди лишилась в машині швидкої допомоги на тій каталці, де загинув Да Вінчі.

Тож кожен військовий, якого ви бачите, так чи інакше отримав одне, два і більше поранень, навіть якщо його тіло ціле.

Попереду у нас ще довгий і важкий шлях. Під час Другої світової війни Вінстон Черчилль чесно сказав своїй нації, що попереду у них “кров, важка праця, сльози і піт”. Звучить не солодко, проте лише глянувши правді в очі ми маємо змогу знайти вихід з будь-якої ситуації. Ніхто з нас не буде опускати руки в боротьбі, бо на наших плечах майбутнє наших дітей і обов’язок перед полеглими.

Ось ця “самопожертва” військових — це те, на чому зараз тримається наш світ.

“У великій світовій драмі наших днів ми маємо до вибору: або бути творцями, або жертвами історії”, — це вже слова одного з найвидатніших лідерів української нації Євгена Коновальця. Долучитися до цієї боротьби проти ворога має кожен українець. Лише в такому разі подолаємо ворога, а цей увесь біль і жах війни буде недаремним. І тоді нашим дітям не доведеться переживати того, що зараз випало нам. Думки про подібні ризики – це ще одні відкриті рани у військових. Аби це все було недаремно.