Незалежність — це розкіш та відповідальність водночас. Це можливість ухвалювати власні рішення, базуючись на власних потребах та бажаннях, але такі, за які відповідальність несеш також Ти, а не хтось інший.
Незалежність — це свобода вибору підрозділу, в якому будеш служити, громадської позиції чи волонтерського центру, якому будеш допомагати. Це також свобода вибору того військовослужбовця, якому виявлятимеш підтримку, якщо сам не зайдеш у військо.
Цінність володіння будь-чим найкраще усвідомлюєш лише тоді, коли можливість втрати з абстрактної категорії переходить у площину навколишньої дійсності. 24 лютого 2022 року ймовірність втратити право самостійно вирішувати свою долю стала настільки високою, що в нас майже ніхто не вірив. Будьмо чесні — і ми не сильно вірили, що вдасться побороти загрозу і зберегти суверенну державу. Але водночас з сумнівами у власних силах у нас з’явився страх втрати незалежності. Цього солодкого права вибору. Як виявилося, такого важливого, рідного і незамінно потрібного кожному з небайдужих до спільного майбутнього. Саме загроза втрати незалежності створила умови для її збереження. Це стосувалося всіх — військових, волонтерів, цивільних. Можливо, тому ми й встояли. Коштом тих, хто ризикнув — не лише всіма власними потребами, але й найціннішим — життям заради свободи.
На початку повномасштабного вторгнення було дуже багато героїзму. Радикальними та ризиковими діями люди рятували життя одне одного, підривали мости, говорили ворогу в очі, що здаватися не будуть — і не здавалися. Постали буремні часи, коли делегування прийняття рішень працювало, як ніколи, реалістично. Лінія зіткнення динамічно змінювалась, зв’язку майже ніде не було, а ти не завжди знав, хто твої сусіди по флангах. Зараз ситуація інша — є планування, зрозумілі фланги, зв’язок, РЕБ, постійне управління. Мало б стати легше. І місце героїзму мала б заступити виваженість у діях, яка забезпечується якісною підготовкою, компетентністю командирів та чітким планом дій, де кількість невідомих зведена до мінімуму. Та чи є так?
Ми воюємо і живемо в дефіциті, часом критичному, ресурсів — людських та матеріальних. Але чи робиться все можливе в межах наших сил для досягнення мети? І чи однаково всі розуміють спільну «мету» і обсяг необхідних зусиль? І перше, і друге — ні. Та протистояти потрібно і далі, бо шанси на збереження незалежності падатимуть. Тому є нагальна потреба в об’єднанні людей навколо лідерів, які готові сформувати чітку і досяжну мету та вести за собою на шляху до її досягнення.
Наступним логічним питанням мало б бути — а хто ж ці лідери? На жаль, за останні роки ми втратили безповоротно велику кількість людей, які взяли на себе роль провідників. А отже, тепер лідерами та дорослими треба бути нам — тим, хто як ніхто розуміє ціну програшу, яка вимірюється щоденними некрологами й рухом ліній на карті Діпстейту. Ми програємо в кількісному плані на полі бою, але виграємо в якісному та мотиваційному. Ворог переважає нас в авіації, проте ми намагаємося знаходити інноваційні рішення для протистояння. Нам складно. Інколи опускаються руки. Але потім знаходиться той, хто їх підіймає і мотивує. Варто розуміти, що чим далі, тим ставатиме складніше, і мотивація в якийсь момент може зникати. Поєднання факторів дефіциту людей і мотивації прирече нас на поразку, за якою невідворотно настане втрата незалежності. Що буде далі, ми аж надто добре знаємо зі сторінок власної історії.
Але що ж робити, щоб цього не відбулося? Де шукати людей і стимул воювати проти противника, що переважає, в той час, коли далеко від фронту війна перестає бути актуальним питанням, а нічні атаки шахедів досить непогано відбиваються силами ППО?
По-перше, суспільству вартувало б говорити правду. Як про втрати, так і про ураження противником об’єктів критичної інфраструктури. Бо тепла ванна з позитивних новин у вигляді «ракета припинила існування в межах району» створює шкідливу ілюзію, коли смертоносна ракета розчинилася в повітрі, а не влучила в підстанцію, яка знаходиться неподалік вашого дому чи дому ваших рідних.
По-друге, боротьба за політичні дивіденди та рейтинг перешкоджає реалізації якісної мобілізаційної політики. Брехня про кадровий ресурс вкупі з переміщенням військових з одних підрозділів в інші не розвʼязує проблеми дефіциту. Закони математики ніхто не скасовував — якщо в одному місці люди з’явилися, то в іншому їх стало менше. Мобілізація потрібна. Критично. Для всіх родів військ.
По-третє, мотивація. Це не лише про внутрішнє прагнення людини щось робити: служити, працювати, чимось займатись. Це розуміння, куди ти йдеш, як фахівець, наскільки ти можеш довіряти командиру та наскільки ти впевнений в тому, що у разі твоєї загибелі чи поранення твої рідні не будуть покинуті.
Це дуже прості речі, які надзвичайно складно реалізувати. Але дорослі в кімнаті тепер ми й нам це робити. Не обов’язково у пікселі, але обов’язково з усвідомленням ціни помилки.
