Окупована земля

З 2014 року наші землі перебувають в окупації, та ми непохитно, крок за кроком відстоюємо повернення всіх територій. Як звільнити від кайданів окупації — землі, людей, життя? Публікуємо повністю текст виступу на тему “Окупована земля” Таміли Ташевої, Постійної Представниці Президента України в АР Крим та випускниці УШПС 2021 року.

“Всі, хто хотіли, – виїхали!”
“Там всі колаборанти!”
“Там всі ненавидять Україну!”
“Вони чекали рашку, хай тепер отримують!”

Знаєте, я щодня, починаючи з 2014 року, чую ці твердження. Кожного разу дратуюсь, але безупинно намагаюсь пояснювати — ні, це не так.

Не всі, хто хотіли виїхати — виїхали! І взагалі, чи потрібно, щоб всі наші люди, всі, хто люблять і чекають на Україну, виїхали, наприклад, з Криму? Я можу назвати десятки причин, чому люди не виїхали — тому що дім, який не хотіли покидати, тому що не було куди їхати, або виїхали, а через рік повернулися, бо не змогли заробляти не себе та родину, бо є хворі батьки, які не перенесуть дороги, або ж зрештою — ЦЕ НАША ЗЕМЛЯ, і чому ми маємо їхати.

Я є представницею щонайменше четвертого покоління у моїй родині, яке змусили жити поза моєю малою Батьківщиною — Кримом. Відчуття важливості цієї землі прищеплювалося нам з самого дитинства. Я була маленькою п’ятирічною дівчинкою, яка чула розповіді своєї прабабці Сабє про мальовничий Крим. Про гори, сонце та море. Пам’ятаю як зараз, коли, спускаючись з трапу літака, що прямував із Самарканда до Сімферополя в травні 1991 року, своїми маленькими рученятами витирала сльози, які текли по щоках прабабці. Сльози щастя — бачити свій рідний Крим, звідки колись депортували всіх кримських татар. Такі ж сльози щастя ми бачили в людей при звільненні Харківщини, Київщини, людей, що пережили жахливу окупацію. Сльози людей, які першими потягами їхали додому в Херсон.

Ми зараз часто говоримо про український колоніальний досвід, але ж однією з ознак колонізації було й масове заселення наших земель — в першу чергу, звісно ж, росіянами. У Криму російська колонізація з масовим заселенням і заміщенням корінних народів — кримських татар, караїмів та кримчаків — почалася ще у 18 ст. З 95% киримли у 18 ст. — до нуля в середині травня 1944 року. Тепер же ми бачимо, як росія здійснює нову колонізацію Криму — понад 800 тисяч “понаїхів” з росії, наш рідний Маріуполь — куди завозять росіян і стимулюють їх їхати у місто нашого болю.

Якщо всі наші люди поїдуть, хто ж там лишиться? Рано чи пізно ми звільнимо всі наші території, та хто ж буде зустрічати наших військових? Хто їм буде пропонувати оладки?

“Там всі колаборанти!”

Ні, не всі.

Чи є колаборантом Наріман Джелял, перший заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу?

У 2014 році Наріман не виїхав, а залишився зі своїм народом у Криму. Постійно ходив на допити у ФСБ, його будинок неодноразово обшукували, а в 2021 році, після його участі в першому саміті “Кримської платформи”, мого друга Нарімана затримали. Звинуватили у диверсії і зараз вже засудили до 17 років позбавлення свободи. Півтора місяця він був на етапі з Криму до росії. Зараз він у Сибіру, за п’ять тисяч кілометрів від рідного дому.

Так, безперечно, там є люди, і їх немало, які хотіли рашку. Так, там є люди, які ненавидять Україну. Але вони не є більшістю.

Хочу розказати ще одну історію.

Богдан Зіза, молодий художник, 29 років. На момент окупації йому 20, він сирота, його виховувала бабуся. Не виїхав Богдан з Криму, хоч і мав родичів на материковій частині України, бо бабця хворіє. У травні 2022 року він вночі вилив жовту і блакитну фарбу на окупаційну адміністрацію Євпаторії та кинув запалювальну суміш у неї. Звісно ж, його арештували. Спершу звинуватили у “дискредитації збройних сил рф”, а потім, як це типово для Криму, — у тероризмі.

Він засуджений до 10 років позбавлення свободи. Він абсолютно ізольований від зовнішнього світу, але інколи вдається передати короткі листи рідним.

Процитую:

“Привіт, Мамо.

Я падаю навколішки та прошу вибачення, що довгі роки розлуки мовчав, не писав Тобі. Пробач, що у найважчий період Твого життя мене не було поряд. Ми з Тобою так довго не спілкувалися, не приховуватиму, мені почало здаватися, що це назавжди.

Мамо, мені дуже соромно за своє мовчання. Бачу, скільки болю та нещасть Тобі ним спричинив. Але я намагаюся виправитися, Мамо! Знай, я більше ніколи Тебе не покину, що б і хто не казав.

— Але ж, Богдане, ми думали, ти — сирота, твоя мама мертва.

Моя Мама жива, як ніколи, моя Мама — безсмертна. Моя Мама — Україна!

І пишу від імені сотень тисяч Кримчан: дорога Мамо, забери нас назад, ми хочемо у Твої рідні обійми!

24 серпня 2022

Богдан Зіза”

Ось так намагаються виправитися сотні кримчан — вони підіймають українські прапори над Севастополем, пишуть написи на стінах “Слава Україні! ЗСУ йде!”, співають на весіллях “Червона калина”, ставлять пісню “Байрактар” в учнівській аудиторії, роблять татуювання з українською символікою, відмовляються обслуговувати російських військових на СТО чи ресторані, пишуть сусіду на паркані “Чемодан, вокзал, тамбов”. І це лише ті прояви (вже понад 600), які ми зафіксували в окупаційних судах по статті “дискредитація збройних сил рф”. 

Впевнена — цих людей більше.

Я багато говорю з людьми з Криму. Один з активістів, який виїхав з Криму вже після початку повномасштабної війни (і який, до речі, зараз воює у лавах Збройних Сил України), відповідаючи на запитання, чому всі ці люди почали проявляти свою активність зараз, і чому і він це зробив, сказав: “..Тоді, у 2014 році, за нас ніхто не боровся, і ми не відчували, що це принесе хоч якусь користь”. Хоча спротив в Криму й у 2014 році насправді був.

Ключова відмінність подій 2014 та 2022 року — в тому, що тоді не було сильної армії, стабільної влади, сильного волонтерського руху. На відміну від 2022 року, коли ми боролися і продовжуємо боротися за кожен клаптик нашої землі. І, на жаль, ця боротьба дається нам дуже дорого.

Так, нам потрібно буде шукати точки дотику, знову віднаходити один одного. Я впевнена, що настане день, коли я зможу побачити мою маму, відвідати наш будинок у селі Фонтани. Обійняти її та мого батька, що не буде такого, що ти не бачиш батьків понад три роки, що не можеш привітати з днем народження! Мамо, ти досі не взяла слухавку від мене, але вітаю тебе тут, знаю, тобі буде приємно — “Хайирли яшлар олсун, анам!”.

Завершити хочу словами Нарімана Джеляла з одного з його листів з ув’язнення: “Молю Бога, щоб ваші руки міцно тримали зброю, а серце наповнювали мужність та рішучість! Дякую кожному захиснику, добровольцю, волонтеру, що в цей непростий час робить свою справу!”

Дякую і Слава Україні!