Невидимі рани війни

Звичайні люди з незвичайною долею. Вони допомагали іншим, коли втрачали своє. Вони залишали домівки, куди вдерся ворог, і рушали в нікуди. Ці історії — слова нашої землі.

У 2022-му році найбільше мене вражали видимі рани війни. Поранені діти, обгорілі тіла, братські могили, зруйновані будинки. Але треба чесно визнати, що за ці майже два роки, а для когось це майже 10 років, ми звикли до візуального вигляду війни. Ми знаємо цю картинку. Коли на сайтах новин з’являється повідомлення про влучання російської ракети у житловий будинок, ми уявляємо навіть, як саме виглядає ця діра у будинку. Бо ми вже бачили не одну таку. І читаємо статистику про постраждалих людей, не цікавлячись їхніми іменами, а тільки кількістю.

Ми звинувачуємо світ у тому, що він втомився від новин про війну в Україні, що західні медіа усе менше про нас пишуть, але ми й самі теж втомилися від страшних повідомлень, одягнувши на свою психіку рожеві окуляри. Бо так легше жити, а для когось і боротися далі. Сьогодні, знімаючи ці окуляри, я буду говорити про невидимі рани війни. Про те, що неможливо сфотографувати та показати.

Село Козаровичі, Київська область. Початок квітня 2023-го року. Пошкоджена тогорічним обстрілом хата вже трохи відремонтована. Міжнародні організації допомогли поставити сюди нові вікна і батареї. На цьому усе хороше у цьому подвір’ї й закінчується.

Відновлення побутових умов не приносить подружній парі, що тут живе, жодної радості та щастя. Я кажу про батьків Дмитра Хилюка, українського журналіста, якого затримали й викрали російські військові ще у березні минулого року під час окупації села Козаровичі. Василю Хилюку, батькові Дмитра — 75 років. Мамі — 73, вона перенесла тяжкий інсульт. Лише через пів року після зникнення сина, батьки Дмитра отримали конверт із російського слідчого ізолятора, у якому була коротка записка: “Мамо і тато, у мене все добре”.

Досі точно невідомо, в якому саме слідчому ізоляторі або російській в’язниці утримується журналіст. У квітні організація “Репортери без кордонів” з’ясувала, що Дмитро перебував у СІЗО №2 у Новозибкові Брянської області росії, після чого його нібито перевезли до в’язниці Володимирської області. Але чи й зараз там журналіст, ніхто не знає. Бо росія не підтверджує, що Дмитро Хилюк перебуває на їхній території.

Мати Дмитра п’є антидепресанти та намагається не втрачати надію. Виходить не дуже. “Як ми справляємося?, — відповідала вона на моє запитання у квітні цього року, — Плачемо, тужимо. Робота ніяка не робиться, тільки розпач”.

Після визволення села 31-го березня минулого року, у батьків Дмитра Хилюка була надія, що син скоро повернеться з полону. Спочатку вони не говорили з журналістами, бо боялися, що публічність нашкодить сину. Потім почали спілкуватися з медіа. Їх травмує кожне інтерв’ю, але вони й далі намагаються привернути увагу до своєї біди. Поки що це не дає результату.

З часу зникнення Дмитра минуло 20 місяців. Батьки журналіста усвідомлюють, що у російському слідчому ізоляторі він може просидіти роками. “Але чи дочекаємося ми його повернення? Ми двоє старих і нещасних людей”, — пояснювала Галина Хилюк. І мені не було що їй на це відповісти. Я можу тільки розказати історію Дмитра, у тому числі сьогодні тут вам. Дуже сподіваюся, що усі полонені — військові й цивільні — повернуться додому в Україну.

У польської поетеси Віслави Шимборської, лауреатки Нобелівської премії з літератури, є вірш «Кінець і початок». Він про життя після війни, але мені здається він і про життя під час війни теж. Прочитаю невеликий уривок із нього:

По кожній війні
хтось мусить поприбирати.
Адже сякий-такий порядок
сам не виникне.

Хтось мусить зіпхнути руїни
на узбіччя доріг,
щоб могли проїхати
вози, повні трупів.

Хтось мусить застосувати балки
щоби підперти стіну,
хтось — засклити вікно
і повісити двері на петлі.

Це не фотогенічно
і вимагає часу.
Всі камери вже виїхали
на іншу війну.

От це речення “усі камери вже виїхали на іншу війну” часом можна змінити на “усі камери виїхали на інший обстріл”.

Я часто думаю про те, як живуть люди, в яких сталася біда рік тому чи навіть три місяці тому. Про них багато пишуть у перші дні трагедії, але потім камери їдуть. Як, наприклад, зараз живуть люди у селі Гроза Харківської області? І чи є це життям після того, що там сталося?

Дніпро. Квітень цього року. Минуло три місяці після того, як у житловий будинок на Набережній Перемоги, 118 влучила російська ракета Х-22, зруйнувавши у ньому повністю два під’їзди. У результаті обстрілу загинуло 46 людей. Зараз на фоні цих руйнувань фотографуються підлітки, приїжджають іноземні дипломати подивитися на місце трагедії та продовжують жити люди у сусідніх під’їздах.

Ірина С. нарешті наважується прийти до будинку, де колись була її квартира. У ній вона жила разом із 8-річним сином Захаром, кішкою Басею і шиншилою Сєнєю. 14-го січня Ірина мила посуд на кухні, поки син знаходився у сусідній кімнаті. У цей час і відбувся ракетний удар по будинку. Ірина каже, що відчула, як на неї падає скло, каміння і залізні шматки. Жінка на якийсь час втратила свідомість і отямилася на голос сина, який з сусідньої кімнати кликав маму. Ірині вдалося відчинити вхідні двері квартири, але сходи були завалені, вибратися з квартири було неможливо, бо під’їзд частково рухнув. Тоді вона підійшла до вікна і почала голосно кричати й гукати на поміч. Ви можливо чули ці крики, це було усюди в інтернеті. Але напевно ніколи не чули про Ірину.

8-річного Захара через вікно витягнув кінолог Павло Кулик, який працює неподалік. Щойно стався удар, чоловік побіг на місце трагедії рятувати людей. “Було багато диму, на землі вже лежали трупи, а з вікна хтось кричав”, — згадує він цей день. Кричала Ірина. Разом з іншими двома чоловіками, простими мешканцями Дніпра, кінолог дістався по груді каміння, що утворилася після часткового обвалу будинку, до вікна. Через вікно Ірина передала сина, потім чоловіки витягнули і її. І відвезли разом з Захаром у лікарню. У лікарні їй наклали шви, дістали із тіла уламки скла, вона отримала також черепно-мозкову травму. Жінка розповідає про це, сидячи на кухні квартири, яку їй нещодавно придбав благодійний фонд. Її стару квартиру комісія визнала непридатною для проживання.

Після ракетного обстрілу її син, 8-річний Захар, почав усього сильно боятися, скаржитися на часті головні болі та плакати уві сні. Тепер він не відходить від мами навіть на кілька хвилин. Усі ці місяці Ірина ходить з ним на реабілітацію, вони обидва спілкуються із психологом. Щоб впоратися із психологічною травмою, жінка намагається не приїжджати до будинку на Набережній Перемоги й почати нове життя.

Стрес від ракетного удару пережили також і домашні тварини цієї сім’ї. Кішку Басю рятувальники витягнули через 3 дні після обстрілу, вона ховалася під ванною, а шиншила Сєня, якого знайшли одразу, помер незабаром, коли знову почув звук тривоги та роботу протиповітряної оборони. Він почав бігати по клітці, нервувати, впав і помер.

Я так детально розповідаю вам ці подробиці про ці конкретні сім’ї, навіть про шиншилу Сєню, щоб показати, що усіх журналістів світу напевно не вистачить, щоб описати те, з чим стикнулися люди в Україні, військові та цивільні, і яку психологічну травму вони переживають. Є дуже багато нерозказаних і незнайдених історій. Можливо, ми дізнаємося про них лише через багато років. Ці історії лишаються поза увагою журналістів, про них знають лише близькі та рідні. Такі історії, я впевнена, є і тут, у цій залі.

Закінчити свій виступ я хочу історією зі свого рідного міста. Це місто Херсон, яке щоденно обстрілюють росіяни. 11-го листопада, у річницю деокупації міста, троє херсонців запустили там нову радіостанцію. Поки що у них є лише одна програма, ранково-розважальна, і називається вона Show must Kherson. Це теж у якомусь сенсі про рожеві окуляри. Бо хто знає ситуацію у місті, розуміє про що я. Це про життя попри усе. Але нехай у цьому проєкті вони будуть. Бо це також про боротьбу, підтримку, любов до рідного міста, землі, України та її людей.

Щиро дякую ЗСУ за Херсон, за Україну, за можливість і далі займатися журналістикою у своїй країні, а не десь далеко.