От це речення “усі камери вже виїхали на іншу війну” часом можна змінити на “усі камери виїхали на інший обстріл”.
Я часто думаю про те, як живуть люди, в яких сталася біда рік тому чи навіть три місяці тому. Про них багато пишуть у перші дні трагедії, але потім камери їдуть. Як, наприклад, зараз живуть люди у селі Гроза Харківської області? І чи є це життям після того, що там сталося?
Дніпро. Квітень цього року. Минуло три місяці після того, як у житловий будинок на Набережній Перемоги, 118 влучила російська ракета Х-22, зруйнувавши у ньому повністю два під’їзди. У результаті обстрілу загинуло 46 людей. Зараз на фоні цих руйнувань фотографуються підлітки, приїжджають іноземні дипломати подивитися на місце трагедії та продовжують жити люди у сусідніх під’їздах.
Ірина С. нарешті наважується прийти до будинку, де колись була її квартира. У ній вона жила разом із 8-річним сином Захаром, кішкою Басею і шиншилою Сєнєю. 14-го січня Ірина мила посуд на кухні, поки син знаходився у сусідній кімнаті. У цей час і відбувся ракетний удар по будинку. Ірина каже, що відчула, як на неї падає скло, каміння і залізні шматки. Жінка на якийсь час втратила свідомість і отямилася на голос сина, який з сусідньої кімнати кликав маму. Ірині вдалося відчинити вхідні двері квартири, але сходи були завалені, вибратися з квартири було неможливо, бо під’їзд частково рухнув. Тоді вона підійшла до вікна і почала голосно кричати й гукати на поміч. Ви можливо чули ці крики, це було усюди в інтернеті. Але напевно ніколи не чули про Ірину.
8-річного Захара через вікно витягнув кінолог Павло Кулик, який працює неподалік. Щойно стався удар, чоловік побіг на місце трагедії рятувати людей. “Було багато диму, на землі вже лежали трупи, а з вікна хтось кричав”, — згадує він цей день. Кричала Ірина. Разом з іншими двома чоловіками, простими мешканцями Дніпра, кінолог дістався по груді каміння, що утворилася після часткового обвалу будинку, до вікна. Через вікно Ірина передала сина, потім чоловіки витягнули і її. І відвезли разом з Захаром у лікарню. У лікарні їй наклали шви, дістали із тіла уламки скла, вона отримала також черепно-мозкову травму. Жінка розповідає про це, сидячи на кухні квартири, яку їй нещодавно придбав благодійний фонд. Її стару квартиру комісія визнала непридатною для проживання.
Після ракетного обстрілу її син, 8-річний Захар, почав усього сильно боятися, скаржитися на часті головні болі та плакати уві сні. Тепер він не відходить від мами навіть на кілька хвилин. Усі ці місяці Ірина ходить з ним на реабілітацію, вони обидва спілкуються із психологом. Щоб впоратися із психологічною травмою, жінка намагається не приїжджати до будинку на Набережній Перемоги й почати нове життя.
Стрес від ракетного удару пережили також і домашні тварини цієї сім’ї. Кішку Басю рятувальники витягнули через 3 дні після обстрілу, вона ховалася під ванною, а шиншила Сєня, якого знайшли одразу, помер незабаром, коли знову почув звук тривоги та роботу протиповітряної оборони. Він почав бігати по клітці, нервувати, впав і помер.
Я так детально розповідаю вам ці подробиці про ці конкретні сім’ї, навіть про шиншилу Сєню, щоб показати, що усіх журналістів світу напевно не вистачить, щоб описати те, з чим стикнулися люди в Україні, військові та цивільні, і яку психологічну травму вони переживають. Є дуже багато нерозказаних і незнайдених історій. Можливо, ми дізнаємося про них лише через багато років. Ці історії лишаються поза увагою журналістів, про них знають лише близькі та рідні. Такі історії, я впевнена, є і тут, у цій залі.
Закінчити свій виступ я хочу історією зі свого рідного міста. Це місто Херсон, яке щоденно обстрілюють росіяни. 11-го листопада, у річницю деокупації міста, троє херсонців запустили там нову радіостанцію. Поки що у них є лише одна програма, ранково-розважальна, і називається вона Show must Kherson. Це теж у якомусь сенсі про рожеві окуляри. Бо хто знає ситуацію у місті, розуміє про що я. Це про життя попри усе. Але нехай у цьому проєкті вони будуть. Бо це також про боротьбу, підтримку, любов до рідного міста, землі, України та її людей.