Місто у шрамах. Репортаж з Ізюма

Зруйновані будинки – лише одна із проблем Ізюма, міста на Харківщині, що було в окупації з березня по вересень 2022 року. Але попри втрати, психологічні травми і складні відносини між людьми, місто поступово оживає і переосмислює, що з ним сталося у 2022 році.

Вікно кав’ярні на вулиці Соборна наглухо забите дерев’яними дошками. Але для Ізюма, яке ЗСУ деокупували у вересні 2022 року, це ознака початку роботи нового закладу, а не його ремонту чи закриття. На дошках рожевим кольором намальований “смайл”, біля входу висить український прапор, на вулиці стоять столики і стільці.

Кав’ярня Makers, що працює також у Харкові, відкрилася у тестовому режимі в Ізюмі 11 травня цього року. За день до цього російські війська пішли у наступ у Харківській області, спричинивши нову хвилю переселенців і горя.

“Страшно через це, але треба боротися зі своїми страхами”, – каже 17-річна Оксана, бариста кав’ярні. Вона записує у зошит назву кожного напою, що купують клієнти: айс матча лате, оранж, еспресо тонік і інші незвичні ще тут назви, і перевіряє ціни.

В Ізюмі відносно тихо. Найактивніші бойові дії зараз точаться у Вовчанську, у пʼяти кілометрах від кордону з Росією і у 170-ти кілометрах звідси. А Харків, що у двох годинах їзди від Ізюму, обстрілюється росіянами щодня.

У цей же час за допомогою інстаграму харків’яни збирають різні речі для ізюмського Makers. Кімнатні рослини, вінілові платівки, настільні ігри та проектор для кінопоказів. В Ізюмі понад два роки не працює кінотеатр і багато чого ще, оскільки у 2022 році місто було зруйноване на 80%. На одній зі стін нової кав’ярні нещодавно з’явився малюнок відомого харківського вуличного художника Гамлета Зіньківського. “Ти де? В реальності”, – написано білим по чорному на стіні.

Реальність в Ізюмі жорстка і болюча, а пережитий досвід окупації трагічний. У місті 250 багатоповерхівок, усі вони дуже сильно постраждали від обстрілів два роки тому, а деякі знищені. Так 9 березня 2022 року російські військові завдали авіаудару по житловому будинку №2 по вулиці Першотравнева. У результаті чого загинуло щонайменше 44 людини.

Першотравневу після деокупації міста перейменували на вулицю Пам’яті. У дворі біля зруйнованих під’їздів і досі стоять портрети загиблих, свічки, вінки, штучні квіти й іграшки. Тут безлюдно і тихо.

Після звільнення Ізюма у лісі неподалік українські правоохоронні органи знайшли масове поховання, із якого ексгумували 451 тіло. Багато з цих людей були зі слідами насильницької смерті, закатовані чи застрелені. ДНК-експертиза встановила, що у могилі №319 був похований письменник Володимир Вакуленко, викрадений і застрелений російськими окупантами.

У селі, що знаходиться неподалік від Ізюму, живе жінка, чию мати поховали у могилі №299. 84-річна пенсіонерка померла 7 травня 2022 року у своєму будинку в Ізюмі від хвороб і старості.

Про те, що після деокупації відбувається ексгумація, її донька спочатку не знала. Адже після звільнення села у ньому ще довго не було електрики і мобільного зв’язку. Дізнавшись про ексгумацію, вона одразу поїхала в Ізюм здавати ДНК. Тіло матері тим часом вже перевезли з ізюмського лісу у харківський морг.

Процес ідентифікації дуже затягнувся, зразки ДНК довелося здавати двічі. Похорони жінки відбулися майже через рік після її смерті – 24 квітня 2023 року.

“Окупація – це жах. У нас в усіх просто закінчилося життя”, – згадує пережите донька покійної. Вона, як і багато інших мешканців Харківщини, хвилюється з приводу нинішнього наступу російської армії і боїться повторної окупації. Тому просить не називати своє ім’я, прізвище і навіть назву села, де ми з нею говоримо. Для багатьох людей окупація – це смерть, пояснює вона.

До 24 лютого 2022 року в Ізюмі проживало близько 50 тисяч жителів. Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну люди тікали з міста від обстрілів, долаючи безліч перешкод і ризикуючи життям. В окупації залишилося жити 14 тисяч мешканців.

10 вересня 2022 року ЗСУ звільнили Ізюм, і люди почали повертатися додому, розповідає Максим Стрельник, заступник начальника Ізюмської міської військової адміністрації. Він теж повернувся. Спочатку найбільшою проблемою для деокупованого міста була гуманітарна криза і відсутність їжі, каже він, потім – опалювальний сезон, який вдалося пройти попри розбиту майже повністю інфраструктуру.

Зараз населення Ізюму складає близько 25 тисяч людей. Поверненню ще половини міста заважає не стільки страх, що війна не відступає, а відсутність житла, пояснює він.

Наслідки руйнувань величезні, деяка допомога є. Дві тисячі мешканців вже отримали гроші на ремонт пошкодженого майна, ще 300 людям видали сертифікати на купівлю нового житла у рамках програми єВідновлення, каже Стрельник. Сертифікати отримали переважно мешканці зруйнованих будинків у приватному секторі, а не багатоповерхівок, які потребують капітального ремонту. Вони будуть відновлюватися за іншою програмою.

Через це будь-які інші ремонти, що відбуваються у місті, наприклад, будівлі мерії у центрі, що здійснюється у межах цільової міжнародної програми, викликають невдоволення у деяких місцевих. Адже навколо цього побите і обгоріле житло.

В Ізюмі працюють комунальні служби, державні установи, гуманітарні організації, ринки, магазини, воєнторги і спортзал. Відновила роботу також бібліотека. На її вікнах, закритих деревостружковими плитами, напис-послання до оточуючих: “Прийдешній світ залежить від уяви тих, хто зараз вчиться читати”.

Радіти життю повноцінно усе одно не вдається, зізнається Галина, працівниця міської установи. Куди не подивися, усюди руйнування. Це сильно пригнічує, визнає вона. Коли минулого року у парку відновив роботу фонтан, вона щиро цьому раділа. “Я ходила навколо нього по колу 10 хвилин і не могла намилуватися”, – згадує Галина.

Навколо фонтану граються і бігають діти, місцеві вигулюють собак, відпочивають на лавочках. Школи і дитячі садочки в Ізюмі досі не працюють, це занадто ризиковано. У березні цього року, безпілотники “Шахед” завдали удару по міському ліцею, розтрощивши будівлю.

Більшість нинішніх мешканців Ізюму – це люди пенсійного віку. Молоді й активні повертаються неохоче. У місті є незакриті вакансії на роботу у місцеву адміністрацію, шукають спеціалістів у комунальні установи. Але людей на ці посади нема, вони не повернулись.

Розбитий обстрілами і розкрадений мародерами Ізюмський приладобудівний завод так і не відновив роботу. Багато його колишніх працівників теж виїхали з міста. Пенсіонери ж публіка складна, говорить Галина. Дехто із них досі каже, що для них російська тушонка була смачнішою від української гуманітарки. Хоча гуманітарною допомогою після визволення місто завалили як українські, так і міжнародні фонди, пояснює жінка.

Конфлікт між тими, хто лишався жити в окупації, і тими, хто повернувся після неї, поступово спадає, але ще не зник, розповідає місцевий громадський діяч Володимир Зеленський, тезка українського президента. У 2022 він допомагав людям виїжджати із міста, а зараз займається гуманітарними й іншими потребами містян.

Дехто із тих, хто залишався в окупації, досі злиться на “виїхавших”, звинувачуючи їх у втечі і у тому, що місто кинули напризволяще у біді. А ті, хто повернувся, часто дивляться на перших, як на “ждунів” і колаборантів.

Є ще третя група – це ті мешканці Ізюму, що живуть за кордоном, розповідає Стрельник. Там теж своє розуміння ситуації, яке інколи відрізняється від бачення тих, хто зараз живе у місті. “Примирення – це серйозний виклик, над яким усім нам ще довго працювати”, – визнає заступник начальника Ізюмської міської військової адміністрації.

70-річна Людмила Борова під час окупації була в Ізюмі – і щодо Росії її думка однозначна. “Я ненавиджу Росію. Як можна думати про ворога добре?”, – відповідає вона на питання про країну-сусіда.

Борова каже, що із радістю спілкується з українськими військовими, яких у місті чимало. “Вчора познайомилася із військовою у магазині. Побажала їй, щоб вона була жива-здорова”, – хвалиться вона.

Військові підтверджують: ставлення тут до них переважно привітне.

Редакція міської газети “Обрії Ізюмщини” наприкінці минулого року опублікувала оголошення у газеті і соцмережах про збір речей для Музею окупації. Музей – це умовна назва, пояснює журналістка видання Анастасія Гарагуля, а не якась офіційна установа. Люди не одразу, але поступово відгукнулися на пропозицію.

“Хтось приносить якісь речі, щоб лишилися докази, а хтось – щоб ця гидота просто не була поруч. Бо це сприймається лише як гидота”, – пояснює журналістка.

Поки що усе зберігається у великій кімнаті в одному із міських приміщень. Мешканці Ізюму несуть залишки снарядів, продовольчі пайки, одяг окупантів, їхні блокноти, оголошення про комендантську годину, вказівники на блокпостах, різноманітні листівки. Одна дівчина принесла медичні ноші, що стояли у її дворі. А також зразки пропаганди.

Під час окупації Ізюм пів року жив відірваним від українського інформаційного простору. Колаборанти, яких було чимало, випускали друковану пропагандистську газету “Изюмский телеграфъ” і запустили радіостанцію. У місті також розповсюджувалася газета Міноборони РФ “Красная звезда”, у якій, наприклад, можна знайти статтю про “воєнно-біологічний трафік Пентагону”. У місцевих зберіглися також аудіозаписи пропагандистського радіо, фото- і відеоматеріали із особистих архівів. Редакція продовжує цей збір.

“Ми повинні мати докази того, що російські війська тут були”, – пояснює Гарагуля. “Коли через рік чи через п’ять вони скажуть, що нас тут не було, то хто тоді тут футболку залишив?”, – питає вона. На стіні як раз висить одна з них із написом “Инженерные войска России”.

Проте місто живе не лише болючими спогадами. Останні пів року Ізюм став усе більше оживати, каже бариста Оксана. Відкрилася піцерія, суші, нові кав’ярні і магазини. Молоді, що лишилася у місті, дуже хочеться мати якісь місця для відпочинку, запевняє дівчина.

Повернувшись із Ізюму до Харкова, дізнаюся у Makers, що знаходиться у центрі, що вже принесли для Ізюму харків’яни. “Листівки і проектор. Кіно в Ізюмі скоро буде!” – радісно запевняє молода співробітниця кав’ярні.

Авторка тексту: Крістіна Бердинських для Української школи політичних студій та “Української правди”.

Фото: Євген Гертнер.

Ця публікація створена за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.