Почну з однієї розповіді. Про невідому вам жінку. Одну з тих, яку ви вільно оминаєте на вулицях. Нічого видатного. Ніяких великих досягнень. Ніяких героїчних вчинків. Мати трьох дітей, молодша донечка народилась саме перед початком повномасштабної війни.
Перші місяці були надскладними. Ми всі це памʼятаємо. Але ми памʼятаємо й інше. У перші місяці ми всі були натхненні. Ми всі були єдині. Готові на все — аби тільки вижити, встояти, бути разом. Нам здавалося, що перед нами спринт. Не всі були готові до марафону. Що у перший місяць, що у другий. Третій. Перший рік. Другий.
Всім було складно — і їй було складно. Вона намагалась зробити все, що лиш могла, для своїх дітей. Здавалось, що вона не впорається. Їй говорили те, у чому ми не стримуємо себе вже сьогодні, — «хлопцям в окопах важче», «тому, хто на передку, важче», «тим, хто втратив, важче».
Не тягтиму інтриги. Жінку поховали кілька тижнів тому. Вона не впоралась і вкоротила собі віку. Її знайшли власні діти. Довкола весь час було багато людей. Щодня жінка з кимось спілкувалась, але жодна людина не зрозуміла, що відбувається.
Ми перебуваємо на дуже нелегкому шляху. І шлях цей буде величезним. Усі ми стали вразливими. І через цю вразливість ми втрачаємо емпатію. І, певне, якщо ми говоримо про власне життя — це нормальний спосіб вижити. Одначе сьогодні нам належить говорити про виживання нас як Нації.
Часто ми згадуємо багато прекрасних речей. Безпеку. Незалежність. Перемогу. Територіальну цілісність. Мрію. Ідентичність. Проте жодна з цих речей не матиме сенсу, якщо ми втратимо головне — тих, заради кого все це робимо.
Щодня ми втрачаємо тих, хто знаходиться на передньому краю. Втрачаємо тих, хто знаходиться тут. Тих, хто виїжджає з країни та не повертається. Тих, хто повертається з фронту та не може знайти себе наново.
Ми всі намагаємось щось зробити. Кожен на своєму місці. Утім, з кожним кроком ми мусимо усвідомлювати, для кого ми все це робимо. Інакше ми будемо йти в нікуди. З 2014 року ми ведемо дискусії про те, за що ми воюємо — за території чи за людей, які живуть в цій країні, зокрема, за душі цих людей?
Більшість відчуває найпотужнішу з емоцій — страх. Ми можемо забороняти собі говорити про це вголос. Можемо вдавати, що ми сильні, що ми здатні все побороти. Але страх відчувають всі. І у кожного цей страх конвертується у щось своє. У когось він конвертується у необхідність дії. Протидії. Це добре. Але у більшості страх стає або бажанням сховати голову, або стає тим, чим йому найлегше стати — злістю. Злістю і ненавистю.
Така ненависть розʼїдає душу. Я знаю багато прекрасних людей, з якими мене повʼязують тривалі й чудові стосунки. Людей, які з усією серйозністю починають говорити про те, що вони готові вбивати дітей наших ворогів. Готові знищити весь світ. І, певне, це нормальний прояв емоцій. Утім, мені від цього страшно. Страшно тому, що я боюсь, аби ми не стали ними. Аби ми не допустили всередину себе злість, справжню безцільну злість.
Аби ті, хто проходить важкі часи, виносили з них свої цінності й несли їх надалі. Якщо на своєму шляху до нашої великої мети, в яку я вірю всім серцем, інакше — ані б моїх дітей, ані мене не було б давно в цій країні… Якщо на шляху до цієї великої мети ми загубимо себе, це буде означати, що ворог переміг.
