Sürgünlik. Історії Таміли Ташевої та Аліма Алієва до роковин депортації кримськотатарського народу
Згідно з різними офіційними оцінками, у місцях спецпоселень померли від 20 до 25% всіх кримських татар. За самопереписом кримськотатарського національного руху, ця кількість досягла 46%.
На відміну від більшості інших депортованих народів, які повернулися на Батьківщину в кінці 50-х років, кримські татари були позбавлені цього права фактично на пів століття — до 1989 року.
Депортацію кримськотатарського народу як акт геноциду наразі визнають лише 7 країн — Україна, Канада, Польща, Чехія та країни Балтії.
Таміла Ташева, народна депутатка та випускниця УШПС 2021 року, та Алім Алієв, заступник генерального директора Українського інституту та цьогорічний учасник Школи, діляться історіями про сюргюнлік — так кримські татари називають цей трагічний епізод їхньої історії. Пам’ятати про цей злочин та добиватися справедливості — це не просто наш обов’язок, це частина спільної боротьби за відновлення історичної правди. Адже Крим — це Україна.
Пам’ять про депортацію-геноцид кримськотатарського народу — це не просто частина історії нашого народу. Це глибоко особистий досвід для кожної кримськотатарської родини. Це частина нашої ідентичності.
Ми називаємо ці страшні події sürgünlik (сюргюнлік).
Геноцид, який стався через злочинні дії радянської влади у 1944 році, залишив слід на покоління вперед. Десятки тисяч людей були насильно виселені з рідного Криму, тисячі загинули в вагонах від спраги чи хвороб, ще сотні й тисячі загинули після чи були травмовані. У кожній без виключення кримськотатарській родині є свої історії про ті важкі часи, і мої рідні не виняток.
Я народилася в Узбекистані, у Самарканді, — саме там після численних поневірянь осіла моя родина після депортації. Вперше про Крим я почула у п’ятирічному віці від своїх батьків. Вони готували нас до повернення, і для мене це здавалося казкою: кримські гори, синє море та тепле сонце. Прабабця Сабє розповідала про це. Вона малювала переді мною образ рідного дому, який здавався чимось нереальним і фантастичним.
Коли ми прилетіли до Сімферополя в 1991 році, я була ще дитиною. Пам’ятаю той день дуже добре: прабабця Сабє, зійшовши з трапу літака, не могла стримати сліз. Ми повернулись додому… Але повернення було важким, для всіх кримських татар.
Наш новий дім був маленькою двокімнатною хатинкою з ракушняка, без вікон та дверей. Ми залишили комфортне життя в Узбекистані заради цих складних умов? Я не розуміла, чому. Але тоді мама сказала мені дуже важливу річ: «Балам, за щастя треба боротися». Ці слова залишилися зі мною на все життя. Я зрозуміла, що жити на рідній землі — це велике щастя, навіть якщо це вимагає жертв і труднощів.
Моя прабабця Сабє часто розповідала про повернення додому як про найбільшу мрію. Я пам’ятаю, як ми разом поїхали в село Фоті-Сала, звідки її родину вигнали під час депортації. Зараз село зветься «голубінка» — символ того, як росіяни намагаються стерти пам’ять про історію Криму. Ми дійшли до будинку, де жила її сім’я до 1944 року, але нам не дозволили навіть зайти на подвір’я. Це був болючий момент, який показав, наскільки глибоко вкорінена в нас ідея повернення.
Для кримських татар Крим — це не просто територія, це частина нашої душі. Є такий вислів: «Qırımda yaşa» — «Живи в Криму». Це не просто про місце проживання, це про те, щоб триматися за рідний дім, попри всі виклики. Саме тому багато кримських татар залишаються на окупованому півострові, попри ризики й репресії. Жити на рідній землі — це боротьба, яка триває з покоління в покоління.
Ми маємо багато досягнень щодо розуміння цієї історії, розуміння кримських татар усіма українцями. Але цього, на жаль, недостатньо. Наприклад, в шкільних підручниках Кримське ханство згадується не як українська державність, а радше як «щось інше». Нам над цим ще працювати.
Я памʼятаю, що в дитинстві вдома від своїх батьків, бабусь, дідусів чув слово сюргюнлік. У більш дорослому віці я вже дізнався історію депортації, історію навіть того, чому я народився в Узбекистані, — туди депортували моїх дідусів і бабусь з Бахчисараю та Бахчисарайського району.
Власне історію своєї бабусі Ніяр я знаю достеменно. Як приходили за два дні до депортації, як записували імена тих, хто живе в будинку. Потім ті ж самі солдати депортували людей, везли три тижні вагонами в Узбекистан. Як люди помирали під час дороги й в перші роки цього вигнання.
Ми цю історію знали всі — і в моїй родині, і в інших родинах кримських татар. На жаль, матеріальних реліквій практично ніяких не залишилось з депортації, усе було знищено, загублено або обміняно на хліб, щоб вижити.
У свій час я запустив диджитал-музей, який називається «Tamırlar». Це проєкт, який збирав усні історії тих, хто пережив депортацію. Ми запускали цей проєкт масово, там понад 100 різних історій людей, які ми зібрали по опитувальнику, щоб зберегти цю історичну памʼять. Бо чим далі, тим менше жертв депортації залишається в живих. Люди старіють і помирають, тому ми намагаємося робити цей сайт як вебсторінку, яка акумулює інформацію про депортацію. Сьогодні це надважливо робити.
Зараз в Криму окупанти не дозволяють проводити мітинги, які кримські татари звикли проводити з моменту повернення на батьківщину, до роковин 18 травня. Але сьогодні кримські татари роблять дуа [молитва] в Криму, те ж саме роблять тут в Києві, читають молитву і таким чином згадують.
У публічному просторі в Україні треба говорити про сюргюнлік і говорити про це як про геноцид кримськотатарського народу. Це була абсолютно імперська політика колонізації, спочатку в XVIII-XIX ст. російської імперії, потім у XX ст. СРСР, а у XXI ст. російської федерації. Тому й українці, і українське суспільство, сподіваюсь, буде сприймати депортацію як частину своєї історії — історії України.
Я завжди казала, що Крим можна повернути через культуру. Культура — це м’яка сила, яка об’єднує, показує нашу унікальність і витривалість. Тому я завжди раджу більше дізнаватися про кримськотатарську культуру. Прочитайте «Кримський інжир», завітайте до Кримськотатарського культурного центру «Бірлик», завітайте до Офісу Кримської платформи, до Кримського дому, подивіться фільм Ахтема Сеітаблаєва «Хайтарма», фільм «Додому».
Варто почитати книги Ґульнари Бекірової «Пів століття опору. Кримські татари від вигнання до повернення (1941-1991 роки). Нарис політичної історії», фільм «Хайтарма» і «Чужа молитва» Ахтема Сеітаблаєва, фільм «1944. Крим. Депортація» Фатіми Осман, книгу про Мустафу Джемлієва «Незламний», де багато говориться про його історію депортацій і його життя в заслані — це історія всього народу, вона дуже подібна. І послухати альбом Джамали «Quirim» — це кримськотатарські народні пісні у виконанні симфонічного оркестру.
