Висока ціна незалежності
За півтора року повномасштабного вторгнення росії в Україну і 9 років війни загалом поняття «українська незалежність» набуло нового значення. Тепер це не лише безкровне від’єднання від Радянського Союзу у 1991 році та окрема держава, але й щоденна боротьба за повернення територій, окупованих РФ, за право жити за власними законами і вільними від російського впливу ідеями.
Доля країни склалась так, що у 32-у річницю її незалежності кожен українець тією чи іншою мірою змушений особисто сплачувати високу ціну за свободу своєї держави. Але найвищою вона є для військовослужбовців.
Чим війна для них є насправді? Що вона приховує від цивільних? Чого Захід не розуміє про Україну і в чому він помиляється щодо росії? А головне – якою має бути українська перемога?
Над цими питаннями розмірковують ще донедавна цивільні українці, які з початком повномасштабного вторгнення приєдналися до Збройних Сил України.
«Війна – не постійний бій, але це постійна можливість померти»
Війна – це дуже інакший досвід. Це досвід, у першу чергу, людей самих про себе. І часто він травмуючий для багатьох: не в плані того, що ти бачиш, а в плані того, що ти робиш. Побачене – це коли ти лише свідок. А коли ти безпосередній учасник убивства, навіть ворога, то це щось, чого ти не чекаєш у житті. Люди, які перебувають під обстрілами, їм доводиться приймати рішення не між поганим і хорошим, а між поганим і ще гіршим. Це такий досвід, який їде по людях, як асфальтоукладач.
Я спілкуюся з військовослужбовцями із різноманітних підрозділів, і вони усі розуміють, наскільки це травмуючий досвід. Саме тому вони нічого не говорять близьким і рідним. Коли я беру інтерв’ю у військовослужбовців, я ставлю їм питання: що ви будете розказувати своїм дітям про цю війну? Мені десятки людей сказали, що «я своїм дітям ніколи нічого про цю війну не розкажу».
Військовослужбовці, які мають оцей травмуючий досвід, намагаються вберегти своїх рідних і близьких. Не хочеться, щоб твій син, донька, жінка, дівчина, мама взагалі хоч трошки розуміли, що таке побувати під артобстрілом. Що таке, коли на тебе йдуть штурмом переважаючі сили супротивника. Навіть банально просто стояти вночі на посту і дивитися у темряву – це дуже страшно. Не хочеться, щоб твої близькі це знали.
Тому військовослужбовці зазвичай говорять не «війна», а «робота»: «ми ходили на роботу», «ми зробили роботу», «відпочиваємо від роботи».
Цивільні люди не мають цього травмуючого досвіду. І це створює прірву. Коли до тебе дзвонять і треба про щось говорити, а ти не хочеш, бо по вас Град чи Сонцепьок [російські вогнеметні системи залпового вогню] працював. І це якийсь тупик. Це довгий шлях до порозуміння, який вимагає такту до військових.
Насправді, війна – не постійний бій, але це постійна можливість померти. На війні є багато ролей. Є піхота, є штурмові підрозділи – це взагалі якісь герої. Є артилерія, яка стоїть на відстані, але проти них ведеться контрбатарейна боротьба: дрони, ворожі гармати, усе решта. І є ще величезний обслуговуючий персонал. Командир стабілізаційного медичного пункту, може, ніколи в житті не чув автоматної черги у контактному бою, але він такого надивився: відірвані руки, ноги, розвалені нутрощі. Окрім того, є ще логістика. Якщо ти перебуваєш у зоні бойових дій, не обов’язково будеш брати участь у контактному бою, але це завжди ризик померти. І він значно вищий, ніж у Києві, у Дніпрі чи в Одесі.
На жаль, західні аналітики й експерти не читали українських казок. Джозеф Кемпбелл написав дуже важливу книжку «Тисячоликий герой». Це велике антропологічне дослідження. І суть його у тому, що спільноти діють так, як діють герої у їхніх міфах. Один із ключових міфів для українського хлопчика – це казка про Котигорошка. Український хлопчик, коли він стає чоловіком, діє так, як Котигорошко.
Котигорошко чому стає героєм? Змій, тобто зовнішній ворог, викрадає його братів і сестер. Він їх ніколи не бачив, він їх не знає. І він питає батьків: а де брати і сестри? Йому кажуть: Змій викрав. Котигорошко каже: то треба іти їх визволяти. Йому одразу кажуть: ти помреш. А він каже: для рідної крові життя власного не шкода. Він це заявляє на самому початку. Тобто у нас є ключова українська казка для хлопчика, яка каже: якщо не боятися ризикувати, якщо діяти не заради багатства, а заради рідних, близьких, дітей, заради твого народу, твоєї спільноти, якщо удосконалювати свою зброю, якщо тримати у купі колектив, якщо бути жертовним заради побратимів, у тебе усе буде добре.
Спочатку було очікування, що українські чоловіки будуть штурмом брати прикордонні переходи з ЄС: Шегині, Медику, Краковець. Але ні: у нас крутять вуса і збирають техніку із підручних матеріалів. Так, це величезна страшна війна. І у ній велику роль відіграє надання нам зброї союзниками. Але значна частина українських чоловіків та жінок одразу сказали: усе, що відбувається, це не ОК. Нас батьки не вчили казкам, у якій я маю втекти або здатися. Ми не маємо цього як опції. Є Хаймарси? Ми будемо бити по них Хаймарсами. Є F-16? Ми будемо бити їх цим. Нема? Будемо діяти, як оці герої у Херсоні, яких просто розстріляли [1 березня 2022 року у Бузковому парку у Херсоні російську техніку зустріли місцеві тероборонівці, більшість з яких загинули]. Це люди, які вийшли захищати свою землю і рідних. У них не було ніяких Джавелінів, нічого такого. Їх просто вбили, але вони не мали іншого модусу поведінки, вони не розглядали втечу як варіант.
Росія – це імперія, яка по-інакшому діяти не вміє і яка тішиться тим, що вона імперія. Імперія може перетворитися у демократію, як Франція, Іспанія, Бельгія, Британія: там живуть люди, які зробили висновки і не повторюють колоніального минулого. Росіяни ж цього не роблять.
Захід не розуміє того, що росію треба або загнати, демілітаризувати, денуклеаризувати, або вона так і залишиться імперією. Світ досі не розуміє, що це одна із найстрашніших імперій, яка себе інакше не мислить.
Що для мене перемога? Хочеться виходу українських військ на кордони 1991 року. Друге – це серйозні зусилля країн партнерів по демілітаризації росії. Побудова спроможного українського війська. І побудова спроможної до нормального врядування демократії.
Ціна перемоги страшна. Ті, хто її платять, платять її ціною свого здоров’я, втрачених років, втрачених рідних, їх треба усіма можливими способами зробити співвласниками перемоги. Якщо цього не буде, виникне питання: а за що ми воювали? Якщо люди не будуть співвласниками простору своєї спільноти у локальному сенсі і країни у великому сенсі, це не буде перемогою.
«Треба бути готовим до того, що перемога прийде поступово»
У цивільних є ілюзія: якщо ти військовий, це значить, що ти знаєш про усе, що відбувається на фронті. Наприклад, коли ти когось зустрічаєш і тебе питають: як там плацдарм під Антонівським мостом [міст через Дніпро біля Херсону]? Що там, стоять пацани? Чи що там у Кліщіївці [село на південь від Бахмута]?
З одного боку, ти ж військовий, весь такий надутий, гордий, не хочеться руйнувати міф і казати, що ти зовсім у іншій точці зараз: там я знаю, що відбувається, а тут я нічого не знаю. З іншого боку, хочеться пояснити, що не кожен військовий володіє інформацією на всьому фронті і навряд чи взагалі знає більше, ніж цивільні. Цивільні часто можуть присвятити більше часу на те, щоб прочитати новини, вивчити аналітику, передивитися 100 разів карту Deepstate [інтерактивна карта, яка відображає зміни лінії фронту] і так далі. Цивільним було би добре зрозуміти, що стратегічно вони часом навіть більше обізнані про те, що відбувається, ніж військові.
Війна дуже різна для різних родів військ. Тут немає якогось узагальнення. Я знаю, як виглядає моя частина війни, конкретно те, що стосується артилерійської розвідки, там, де ми працюємо. Для нас війна – і це було відкриттям для купи людей, які прийшли до мене добровольцями – це дуже багато прокрастинації, дуже багато очікувань. Наприклад, ти літав у розвідку на безпілотнику, тобі його збили – і ти чекаєш, поки приїде новий. Ти у цей час ходиш у наряди якісь, щось просто робиш. Дуже складно у цей момент зберегти мотивацію, особливо зарядженим людям. Коли працюєш на якомусь обладнанні, тоді набагато класніше, коли небезпека, коли ти навіть під обстрілом. Але коли із цим обладнанням щось стається, тоді знову треба чекати, поки його відремонтують. У цей момент людей вже починають гризти думки: а навіщо я сюди прийшов, щоб оце два місяці сидіти? Це дуже гризе людей, коли кваліфіковані кадри довгий час залишаються без роботи.
Я зрозумів, чому армійська машина така роздута. Бо коли частина людей змушена просто очікувати, якась інша частина має продовжувати виконувати задачі. Армія – здоровенна машина, яка здатна виконувати на стратегічному рівні тільки дуже прості команди. Наша майбутня перемога – це якраз мистецтво простими командами досягати дуже складних результатів. Але насправді це суперскладно – придумати простий вихід зі складної ситуації.
Усі ж розуміють: без переваги у повітрі у наступ не йдуть, без переваги у живій силі, у техніці у наступ не йдуть, без кратної переваги у кількості боєприпасів у наступ не йдуть. У нас усі ці основні пункти не на нашу користь. Ще й при цьому «не смій залізти на територію Росії» і «не смій там стріляти, бо це ескалація». Мені здається, що не можна ставити в такі умови свого союзника і треба знімати якісь обмеження або надавати більшу кількість потрібних засобів.
Після Київської, Харківської, Херсонської операцій ми дали привід думати, що ми якісь чарівники. Що українці вигадають якесь асиметричне нестандартне рішення і знову всіх здивують. Це працює раз, два, три. Але якийсь раз це не спрацює. На Заході не розуміють дуже багатьох технічних деталей війни, бо вони не воювали у такому форматі, як ми. Ми дуже багато спілкуємося з різними іноземними спеціалістами по службі. Більшість з них, коли чують, у яких умовах працює їхня техніка, яку ми безпосередньо використовуємо, не вірять, що це взагалі можливо.
Стратегічно на Заході досі не розуміють: розпад Росії – це добре. Усі бояться цього, що доведеться розмовляти не з Путіним, а з десятьма «путіними». Хоча вже треба звикати до того, що саме так і доведеться робити. І треба не ховати голову у пісок, а готуватися до майбутніх складних перемовин з якимись «мікропутіними», п’ятеро з яких можуть бути добре налаштовані, а п’ятеро – ні.
На Заході досі не розуміють, що поразка Росії – це добре. Що будь-який сценарій, де Росія зберігає обличчя – це погано. Залишати РФ у складі цивілізованого світу категорично не можна. Тому що виходить, що ми затуляємо очі на все те, що відбулося, на весь цей геноцид і на зруйновану на 20% Україну. Так не має бути.
Я намагаюся не уявляти перемогу. Бо за півтора року в армії вже настільки хочеться опинитися у мирному житті, що як тільки починаєш уявляти, стає ще важче. Але критерії, аби бути спокійним після перемоги, я для себе позначив. Сталої перемоги не буде без втрати боєздатності російської армії. Далі – розмінування: у нас дуже заміновані території, на які неможливо повертатися людям. Але найголовніше – сталість миру. Якщо російська армія не втратить боєздатність, то разом з перемогою мають йти якісь гарантії безпеки, коли я зрозумію, що можу купувати квартиру для своєї сім’ї, обставляти її і жити спокійно. Або десь постійно тримати рюкзак, бо у будь-який момент знову доведеться йти воювати.
Уявити собі перемогу просто як перемогу я не можу. Мені треба розуміти, які будуть гарантії безпеки, хто наважиться їх дати. Може нас після цього якось дуже швидко приймуть в НАТО. Або російська армія втратить боєздатність настільки, що у наших партнерів буде якийсь час, який вони так люблять витрачати, щоб вже взяти нас в НАТО.
Я думаю, що після перемоги ще декілька років не буде моменту, коли можна буде розслабитися і сказати: от і усе, ми перемогли. І до цього теж треба бути готовим – до того, що перемога прийде поступово.
«Військові через довгий час перебування на війні інфіковані пеклом»
Люди, які не стикалися з війною, нічого не розуміють про неї. А ті, хто стикався, їм нічого додатково пояснювати не потрібно.
Набагато важливіше інше питання: чого цивільні не розуміють про військових? Служба та шлях війни – це абсолютна жертва з боку людини, яка мобілізована або сама пішла на війну.
Вона приносить у жертву свою свободу, вона жертвує свій час перебування поруч та спілкування з родиною, особливо – з дітьми. Жертвує час, відведений на самореалізацію. Жертвує своє психічне та фізичне здоров’я. Жертвує своє життя. Іноді – жертвує свою гідність. І від усвідомлення цього страждає. Знаходиться у кризі. Не знаходить виходу.
Військовий постійно ставить собі питання: кому та чому він приносить цю жертву? Чи гідні вони цієї жертви? Він жертвує собою заради своїх дітей, своєї другої половини, батьків? Але чи завжди вони прагнуть цієї жертви? Чи здатні вони її оцінити та прийняти? Чого варте суспільство, яке дуже часто зациклене на собі і за собою не бачить війни. Як бути, якщо окремі цивільні люди на фоні втоми від війни та військових дуже часто знецінюють тебе та твою жертву?
Очевидно, що у військових через ці демотивуючі питання можуть бути злість, образа, роздратування, розчарування, дезорієнтація. Може бути весь спектр емоцій. Може бути максимально висока вразливість.
Військовий – це також той, хто полюбив бути на війні. Він віднайшов тут себе. Своїх близьких. Свою свободу. Свою мову. Він отримав нове визнання, новий статус, нову справу. Нові навички та новий досвід. Він, нарешті, полюбив зброю. Він полюбив багато чого, що у цивільному світі сприймається як девіація.
Цивільним людям буде важко це зрозуміти та прийняти. І, тим більше, знайти спосіб, як із цим жити далі.
Війна – страшна і неприємна рутина. І це робота. Рано чи пізно, служіння своїй країні перетворюється на брудну, марудну, небезпечну роботу. Ти починаєш сприймати це саме таким чином. Служба сама по собі неприємна не тільки у зоні бойових дій, а й навіть у тилу, на відновленні. Некомфортні умови життя й служби всюди поєднуються з тотальною життєвою та службовою несвободою. Все це дуже важко дається вільним людям, особливо тим, хто сам вирішив служити своїй країні.
Чим далі від зони бойових дій (у Києві, Варшаві, Брюсселі, Лондоні, Вашингтоні), тим більше військові перетворюються на цифри. Така-то кількість військ, така-то кількість озброєння, така-то кількість техніки. Чим далі від війни, тим більше ухвалення рішень про людські долі перетворюється на арифметику. І от це найстрашніше.
Тільки тоді, коли ти поруч із людьми, які страждають від війни, які є частиною війни, тільки тоді ти переживаєш це як своє особисте. Тоді арифметика перетворюється на драматургію. Тому від нашої влади, наших союзників у мене небагато очікувань. Вони роблять свою роботу так, як відчувають.
Поки я був членом Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, мав багато спілкування з американськими топ-чиновниками щодо стратегії підтримки українських медіа та інформаційної політики. Моя позиція полягала у тому, що ви, американці, некоректно трактуєте ситуацію щодо росії і України. Ви хочете російський корабель, який дивиться на Схід, повернути на 180 градусів – на Захід. Ви всі свої сили, всі ресурси кидаєте на це. При цьому, використовуєте Україну як точку опори. Через це на підтримку України, яка вже спрямована до Заходу, ви витрачаєте найменше зусиль. І це – неефективна стратегія.
Принцип, яким керуються мудрі люди, полягає у тому, щоб допомагати тим, хто звертається по допомогу. Якщо ви намагаєтеся допомогти тим, хто цієї допомоги не просить і не хоче, ваші зусилля витрачаються марно.
Західні публіцисти, політики, чиновники це не до кінця усвідомлюють. Вони досі емоційно сприймають та переживають росію і досі не зчитують Україну. Їхні емоції, їхній досвід переживання України народжується лише зараз. Відношення поступово змінюється.
Росія у тому вигляді, якою вона усі ці роки існує, не здатна до перетворень, не здатна до реформ і до зміни своєї сутності. Вона травмована. Вона агресивна та безжалісна. Вона авторитарна. Вона зациклена лише на собі. І в неї вже немає внутрішніх позитивних сил. Тільки те, що залишиться від росії, буде здатне змінюватися на щось більш людяне, на щось більш гуманне.
Що стане остаточною перемогою України? Війна – це реальне пекло. Військові, через довгий час перебування на війні, інфіковані пеклом. Позбутися цієї інфекції буде майже неможливо. Крім того, багато хто з нас, чиє життя було зруйноване війною і хто на війні почав будувати своє життя з нуля, знову опиняться біля уламків. Їм взагалі не буде куди повертатися.
Єдине, що зберігає в мені оптимізм щодо нашого майбутнього, це пам’ять про моїх прадідів. Вони обидва воювали у Другій світовій у лавах окупаційної Червоної армії. На відміну від десятків своїх родичів вони вижили. І я пам’ятаю, наскільки вони були сердечними. Досі пам’ятаю їх як людей, які подолали у собі біль, образу, розчарування, жорстокість та гнів. І я маю велику надію на те, що нехай і через довгий час, але вихід з війни у нашого суспільства відбудеться. Це і буде перемогою – коли ми звільнимося від війни у своїх головах.
«У своїй педіатричній практиці я не бачив жодної дитини, яка була б народжена для війни»
Є цивільні, які дуже добре розуміють війну. Це, наприклад, ті, хто живуть близько до лінії зіткнення, або ті, кого безпосередньо зачепила війна щоденними російськими терактами. Вони те зло, на жаль, відчули на собі. Ми з тими людьми, які живуть близько лінії зіткнення, близько знайомі. Вони сприймають нас, як власний захист. Це величезна підтримка.
Волонтери – це теж цивільні люди. Їхня допомога як фактична, так і емоційна – незамінний фактор, який дає розуміння: ти є частиною народу, який бореться за своє право залишатися живими, залишатися собою.
Військові, які приїжджають у мирні міста, не мають якогось негативу до того, що ці міста мирні. Навпаки вони відчувають власну потрібність, щоб це місто залишилося мирним. Це особливо відчувається неподалік від лінії фронту: у Дніпрі, у Харкові.
Які ж люди не розуміють війну? Це молоді, атлетичні пацани, такі дуже модні. Гарно виглядають і прямо демонструють свою гарність. Вони, мабуть, цю війну не розуміють. Коли ти призовного віку, фізично здоровий і демонструєш це, то до тебе виникають запитання: друже, а чому ти не з нами? Хтось каже: «Я не народжений для війни». А я педіатр взагалі-то.
Ще одне пояснення, яке я чув: «хай воюють ті, хто вже вміють». Але ті, що вже вміють, колись не вміли. Коли я їхав на війну, у мене було знань воєнних лише з військової медичної кафедри. А зараз я командир взводу – не медичного, а штурмового. У перший день повномасштабного вторгнення я сів у машину і поїхав у Київ на війну. Не будучи ні народженим для війни, ні підготовленим.
Людина – це не робот. Навіть робот ламається. Скоро два роки як ми або на війні, або на полігоні. І чисто фізично людина не те що втомлюється, людина вигорає. Нас кидають з однієї ділянки фронту на іншу. І таких підрозділів, які воюють від початку війни, у нас величезна кількість.
Війна – це, перш за все, смерть. Наша задача – заподіювати смерть ворогу і робити усе для того, аби уберегти від смерті людей, які за нашими спинами.
На війні тобі потрібно максимально тримати себе у руках і намагатися бути холоднокровним. Тобто війна – це ще й саморефлексії. Ти маєш з собою про щось домовитись. Що коли ти попадаєш у кризову ситуацію, то не розкиснеш. Бо якщо ти розкиснеш – це мінус ти і мінус люди, які на тебе сподіваються. А якщо ти командир, то навіть подумати про це не можеш.
Війна буває дуже різною. Найлегший варіант: ти стоїш на лінії зіткнення, яка вже устаканилася. Зазвичай це відбувається там, де є природна перешкода – річка або канал, щось, що досить складно переходити. Є берег наш, є берег їхній: ніхто не намагається зайти на берег їхній, але намагається усіма можливими засобами знищити тих, хто на протилежному березі.
Є жорсткіший варіант війни. Ми є піхотним підрозділом. Піхота виконує кілька функцій: штурмові дії і оборона. Обидва елементи доволі складні і ризиковані, якщо це відбувається на лінії зіткнення, де ідуть зустрічні бої. Зокрема, у Бахмуті. Бувало і по вісім атак на наші позиції на день. Півтора місяця ми активно діяли на тому напрямку. Будь-який штурм наших позицій супроводжувався артилерійським обстрілом, а це завжди лотерея: попаде, не попаде. У тебе стріляють всім, чим мають: мінометами, артилерією… Найважчим, чим стріляли по тих позиціях, на яких ми працювали – це був Сонцепьок.
Найдраматичніший елемент війни – це, звісно, наші штурмові дії. Це майже завжди втрати.
Окрім того, що по тобі стріляють усім, чим можуть стріляти, на це все нашаровується ще й чисто побутовий момент. Ти завжди у дискомфорті. Улітку він найменший. Спека, але принаймні сухо. Комарі, спека, пилюка. Але це нічого порівняно з війною пізньої осені. А найгірше – це рання весна. Коли наче вже і тепло, а потім випадає сніг. Ти йдеш на позицію по окопу, котрий, подекуди, по пояс у холодній воді. Коли ж нарешті доходиш до передової позиції, то воювати доводиться у бліндажі, що по кісточки у болоті.
Коли стається поранений, твоя задача – його врятувати. При тому, що ти знаходишся у болоті. Тобі треба зупинити кровотечу. І це не те саме, коли ти зупинив кровотечу і приїхала швидка: тобі ще треба з пораненим півтора кілометра подолати [аби евакуювати його]. І ці півтора кілометра – самі незабутні у твоєму житті. Тому що, як тільки противник бачить, що ви щось організовано виносите, саме туди він і починає стріляти. Власне, звідти моє друге поранення: ми виносили пораненого, противник нас побачив з дрона і прямо туди кидав міни. Евакуюючи одного пораненого, на виході у нас було 11 поранених [на момент виходу матеріалу Олександр отримав третє поранення на фронті].
І ти не можеш не виносити, тому що як ти свого побратима не винесеш?
Захід усе ж таки нас розуміє. Це ми не розуміємо, що іншого Заходу й інших союзників у нас нема. Реалії такі, що саме західна допомога дала нам змогу не програвати. Так, для них це не питання життя і смерті, як для нас, але є інша площина – ціннісна. Захід побудований на конкретних цінностях: справедливість, гідність і свобода.
Наша війна – це не війна за інтереси, а війна за цінності. У питанні добра і зла Україна поза сумнівом уособлює собою добро. Але Захід точно не хоче Третьої світової. Вони усвідомлюють, що мають справу з мавпою з гранатою. Путін – реальне зло і диктатор. І він постійно робить усе для того, аби Захід боявся.
Але Захід помиляється стосовно росії: вони думають, що росіяни знаходяться в полоні у Путіна. Що є злобний правитель, який змусив народ стати безмовним рабом, мовчазним спостерігачем за тим безчинством, які робить Путін і його армія. Та ті звірства, які були скоєні у Бучі, робилися не з наказу Путіна.
Більше того, це не Путін створив ось таких росіян, він сам – плоть і кров від них. Це народ, який зациклений на понятті «вєлічіє». Їхня національна ідея і ідеальний правитель – «собіратель земель русских». Якщо для Заходу Друга світова – це «ніколи знову», то для росіян – «можемо повторити».
Росія – територія абсолютного безумства, у якому людське життя не означає нічого. Росіяни завжди будуть задоволені діями своєї влади, якщо вони спрямовані на «вєлічіє». Людські втрати чи втрати комфорту їх не зачіпають.
Захід живе у парадигмі, що зараз буде контрнаступ, росія понесе втрати і Путін сяде за стіл перемовин. Не сяде: Путін воюватиме стільки, скільки зможе.
Для мене перемога – це вихід на кордони 1991 року. Тоді це буде перемога міжнародного права. Другий аспект перемоги – безпека. Перемога буде тоді, коли українці припинять гинути від дій росіян. І третій аспект – справедливість. Перемоги не буде доти, поки останній військовий злочинець не сяде у тюрму або не відправиться на той світ.
