Незалежність — це розкіш та відповідальність водночас. Це можливість ухвалювати власні рішення, базуючись на власних потребах та бажаннях, але такі, за які відповідальність несеш також Ти, а не хтось інший.
Незалежність — це свобода вибору підрозділу, в якому будеш служити, громадської позиції чи волонтерського центру, якому будеш допомагати. Це також свобода вибору того військовослужбовця, якому виявлятимеш підтримку, якщо сам не зайдеш у військо.
Цінність володіння будь-чим найкраще усвідомлюєш лише тоді, коли можливість втрати з абстрактної категорії переходить у площину навколишньої дійсності. 24 лютого 2022 року ймовірність втратити право самостійно вирішувати свою долю стала настільки високою, що в нас майже ніхто не вірив. Будьмо чесні — і ми не сильно вірили, що вдасться побороти загрозу і зберегти суверенну державу. Але водночас з сумнівами у власних силах у нас з’явився страх втрати незалежності. Цього солодкого права вибору. Як виявилося, такого важливого, рідного і незамінно потрібного кожному з небайдужих до спільного майбутнього. Саме загроза втрати незалежності створила умови для її збереження. Це стосувалося всіх — військових, волонтерів, цивільних. Можливо, тому ми й встояли. Коштом тих, хто ризикнув — не лише всіма власними потребами, але й найціннішим — життям заради свободи.
На початку повномасштабного вторгнення було дуже багато героїзму. Радикальними та ризиковими діями люди рятували життя одне одного, підривали мости, говорили ворогу в очі, що здаватися не будуть — і не здавалися. Постали буремні часи, коли делегування прийняття рішень працювало, як ніколи, реалістично. Лінія зіткнення динамічно змінювалась, зв’язку майже ніде не було, а ти не завжди знав, хто твої сусіди по флангах. Зараз ситуація інша — є планування, зрозумілі фланги, зв’язок, РЕБ, постійне управління. Мало б стати легше. І місце героїзму мала б заступити виваженість у діях, яка забезпечується якісною підготовкою, компетентністю командирів та чітким планом дій, де кількість невідомих зведена до мінімуму. Та чи є так?
Ми воюємо і живемо в дефіциті, часом критичному, ресурсів — людських та матеріальних. Але чи робиться все можливе в межах наших сил для досягнення мети? І чи однаково всі розуміють спільну «мету» і обсяг необхідних зусиль? І перше, і друге — ні. Та протистояти потрібно і далі, бо шанси на збереження незалежності падатимуть. Тому є нагальна потреба в об’єднанні людей навколо лідерів, які готові сформувати чітку і досяжну мету та вести за собою на шляху до її досягнення.