Повернення до основ
Українському суспільству незабаром доведеться відшукати відповіді на непрості питання. Не лише на питання, якою буде Україна після завершення війни та що вважати перемогою України. А й на питання, що саме ми зробили не так у попередні три десятиліття, що це привело нас до результату, який ми маємо зараз. Що надалі маємо робити інакше, якщо прагнемо продовжити існувати як окрема політична спільнота і мати свою державу. А це, останнє, і буде, на мою думку, нашою головною перемогою.
Коли я пишу «якою буде Україна?», то зовсім не маю на увазі відбудову. Адже будь-які розмови про відбудову за наявних умов та історичного підґрунтя є надто схожими на спробу підміни понять. Що саме нам пропонується відбудувати? Громіздку та архаїчну матеріальну інфраструктуру, спроєктовану одразу після Другої світової війни й побудовану на нашій землі тоталітарним режимом в інтересах метрополії, без урахування прагнень територіальних громад і нації в цілому? Чи дасть це можливість заробити донорам, реципієнтам, інвесторам та кредиторам? Безумовно, так. Чи має це відношення до бажаного майбутнього для України — сумнівно.
А от що не вдасться відбудувати, навіть якби хтось і захотів, — то це повноцінні політичні інституції: незалежні ідеологічні політичні партії, професійну державну службу, справедливе правосуддя. Бо не можна відбудувати те, чого за тридцять років нам так і не вдалось створити. А це і є основи. Основи сталого довгострокового і безнапасного існування політичної спільноти. Основи, які нам ще належить віднайти й на які ми зможемо надійно оперти свій подальший розвиток.
Саме так — Основи, Fundamentals — і називається перший з шести кластерів, за якими ведуться переговори про членство України у Європейському Союзі. Саме з цим кластером повʼязані функціонування демократичних інституцій, реформа державного управління та економічні критерії членства.
Говорячи про реформу державного управління, якій мені випало честь свого часу присвятити десять років життя, варто згадати, ким і з чого вона починалась.
4 березня 1992 року указом першого Президента України Леоніда Кравчука було створено Інститут державного управління і самоврядування. Ініціатором та першим керівником був Богдан Кравченко, канадець українського походження, який здобув докторський ступінь в Оксфорді та після проголошення незалежності України приєднався тут до когорти державотворців.
Саме цей Інститут, створений за зразком французької Ecole Nationale d’Administration, став головним мозковим центром, який ініціював, розробив та домігся прийняття Верховною Радою 16 грудня 1993 року першого Закону України «Про державну службу».
Рівно за рік до того, 16 грудня 1992 року Богдан Кравченко і Соломія Павличко, літературознавиця і перекладачка, заснували Видавництво «Основи», яке вперше зробило доступним українською мовою цілий корпус класичних текстів, на яких ґрунтується західна цивілізація: від Аристотеля і Цицерона до Фуко і Дерида, від Лока і Міла до Ніцше і Вітґенштайна.
Також вперше було перекладено добірку підручників, за якими й досі навчаються у найкращих світових університетах: «Економіка» Менкʼю, «Соціологія» Ґіденса, хрестоматія з філософії права Фейнберґа і Коулмена. Все це було внеском у розбудову молодої української держави та її нової інтелектуальної еліти, зосередженої в той час переважно у стінах щойно відродженої Могилянки та двох-трьох інших університетів. Хтось може заперечити: людство переживає кризу лібералізму і західного світу загалом. Так, але чи означає це, що тексти, на яких поставала західна цивілізація, втратили актуальність? Римська імперія впала, але ми досі звертаємося до текстів Тита Лівія і Марка Аврелія.
Три місяці тому Видавництво «Основи», частиною якого віднедавна маю честь бути і я, вперше за останні два десятиліття перевидало головну працю своєї засновниці Соломії Павличко — «Дискурс модернізму в українській літературі». Коли ця монографія зʼявилась 1997 року, то спричинила вибух суперечок і пристрастей далеко за межами літературознавчого середовища.
Як пише у передмові до другого видання сама авторка, книжка «заторкнула […] глибинний, всеосяжний процес модернізації, що її наше суспільство переживає сьогодні. Йдеться про економічну, політичну, військову, культурну модернізацію, власне про модернізацію цілого українського суспільства, яка відібʼється на його ідентичності та подальшій долі».
Це пророцтво особливо відгукнеться, коли пригадаємо причини Революції на граніті, Помаранчевої революції та Революції Гідності. Ці причини завжди були повʼязані саме зі спробами зупинити суспільну модернізацію. Соломія Павличко ще у середині девʼяностих повʼязувала модернізацію України з її європейським вибором. І у випадку Революції Гідності цей вибір було маніфестовано суспільством максимально виразно.
Щоразу, у 1990, 2004, 2014, а також у 2022 — під час повномасштабного вторгнення Росії — українська політична спільнота проявляла субʼєктність, змушувала світ почути свій голос. Але щоразу хвиля, яка спершу стрімко виносила нас на саму гору, потім різко відкидала далеко назад, в безодню безладу і стагнації, не даючи можливості суспільству зачепитись на досягнутій висоті.
Хоча окремі політичні інституції епізодично включались у найкритичніші моменти сучасної історії та рятували державу за крок від колапсу — як от Верховний суд у 2004, парламент у 2014 чи військо у 2022 — це радше виняткові випадки, а не правило.
І щоразу ми відчували, як нам бракує механізмів, якихось коліщаток і важелів, що трансформували б короткостроковий пасіонарний порив у рутинну практику суспільної модернізації, щоденну роботу з вироблення та впровадження державної політики, націєтворення та державного будівництва. Цими механізмами, коліщатками й важелями — і є вся сукупність політичних інституцій, себто ті самі Fundamentals, Основи.
Демократія вкупі зі слабкими бюрократією, правосуддям та політичними партіями — тобто демократія, побудована на слабкому інституційному фундаменті — призвела нас, врешті-решт, до какістократії — стану, коли державою управляють найгірші, — разом із її незмінним супутником – меритоцидом — цілеспрямованою дискредитацією і маргіналізацією найкращих сил у суспільстві.
Чому так відбувається і чому за понад три десятиліття ми не спромоглися побудувати ефективні й сталі політичні інституції? Хоча ми нібито й свідомі свого європейського вибору і навіть закріпили його у Конституції. Тому що політико-економічний європейський вибір ризикує залишитись декларацією, порожньою мрією без відповідних змін культури, без побудови нової культурної ідентичності.
Якою має бути ця нова ідентичність? Вона неможлива без тих самих трендів і змін, які ніс із собою дискурс модернізму у протиборстві із дискурсом народництва в нашій літературі від кінця ХІХ і протягом майже усього ХХ століття.
Отже, перший тренд — це, власне, антинародництво. Далі, європеїзм, або західництво, — всупереч євразійству, що непомітно еволюціонувало до «русского міра». Це сучасність — на противагу архаїчності. Деканонізація. Інтелектуалізм — проти невігластва і забобонів. Індивідуалізм як протилежність колективізму та знеціненню особистості. Це фемінізм проти патріархату. Мінімалістична краса на противагу кітчу. Це зняття культурних табу, зокрема, і у сфері сексуальності. І, врешті, розмикання рамок.
Виходячи з цього, неважко сформулювати просту програму дій, аби ці зміни стали реальністю:
позбутися одвічної ізольованості та спричинених нею страхів і комплексів; відмовитися від власного культурного нарцисизму; навчитися бути самокритичними та самоіронічними; навчитися бути толерантними; навчитися бачити та розрізняти відтінки, тонкощі, нюансувати.
Ця програма наразі втілюється неймовірно туго. Часом здається, що ми рухаємось у зворотному напрямку. Втім, навіть у найнесприятливіших умовах можна багато що зробити. Почати, скажімо, з розумних та естетичних книжок. Читати й друкувати. Друкувати й читати. Працювати над собою, допомагати розвиватися іншим і продовжувати служити високій суспільній меті.
