Інтерв’ю з Наріманом Джелялом

Я тільки вчора розмовляв зі своїм другом з Криму, який каже, що зараз ситуація просто жахлива. Не знаєш, кому довіряти. Є дуже вузьке коло друзів, сім’ї, про яких ти знаєш, що вони тобі не завдадуть шкоди, не донесуть, от з ними ти і спілкуєшся. Я відчуваю, що люди у більшості своїй доволі налякані там. М’який супротив є. Чому такий? Тому що всі, хто говорив вголос, їх заарештували.

Іноді жартуючи я казав дружині, що може мене заарештують. Але останнього разу [у 2021 році] – це вже була серйозна розмова. Коли я повернувся з Києва, після саміту Кримської платформи, у мене було півтора-два тижні до фактичного арешту. Вже було розуміння, що це може статися. Я сидів з дружиною, ми пили каву, дітей поряд не було. Я кажу: ти повинна бути готова, цього разу мене можуть справді заарештувати. Вона виявилася набагато міцнішою, ніж навіть я очікував.

Ні. Жодного разу з 2014 року ми не розмовляли про те, щоби поїхати з Криму. Більше того, як тільки я у справах виїжджав за межі Криму, мені одразу хотілося повернутися.

У Криму є гора Чатир-даг. Вона для мене дуже символічна, це для мене як серце. Коли ти в’їжджаєш у Крим із півночі – це степ, але далі, якщо світло, можна побачити обриси Чатир-дагу. І ось це все, що мені було потрібно. І, звичайно, доїхати додому, обійняти дітей. В останній раз у 2021 у мене це вийшло. А потім вже я зустрічав сім’ю тут [у Києві, в липні 2024 року].

СІЗО №1 – це дуже стара будівля. Тобто про якісь якісні побутові умови говорити не можна. Коли людина тільки потрапляє у СІЗО, вона певний час знаходиться на “карантині”. За цей час наглядачі, адміністрація, дивляться: хто ти і як себе поводиш. Це окремі камери, у які тебе садять. Десь може бути одна людина, десь двоє чи, навпаки, багато людей. У Сімферопольському СІЗО – це напівпідвальне приміщення. Сирість, каналізація, запахи. Я це минував, але мої друзі, Асан і Азіз Ахтемови [брати Ахтемови разом із Джелялом були підозрюваними у справі про “диверсію” на газопроводі. Асана Ахтемова російський суд засудив до 15 років ув’язнення, Азіза – до 13 років], просиділи там. А Асан встановив певний рекорд – майже два місяці, хоча там тримають тиждень, максимум – два.

Мене одразу закрили в спецблок. Спецблок – це окремий закуток. Там було шість камер по дві людини у кожній. Спецблок робиться для найбільш небезпечних людей, кримінальних авторитетів, для того, щоб їх ізолювати від інших в’язнів. Я майже весь час був там. Туди ніхто не хоче, тому що це – ізоляція. У загальних камерах більше людей, є телевізор, спілкування більш відкрите.

Персонал СІЗО був змішаний. Там були і кримчани, дуже мало, до речі, і заїжджі з Росії. У них завдання – не зближатися з арештантами. Тому що сьогодні він з тобою спілкується, а завтра йому потрібно буде тебе бити. Вони навіть імен своїх не називають, це просто «інспектор». Звичайно, ми це ламали. Ми з’ясовували, як їх звати, зверталися на імʼя. Мій перший сусід Сергій Люлін, свідок Єгови, казав: “Наріман, своєю ввічливістю ми зламаємо їхнє відношення до нас, і вони будуть краще ставитися до арештантів”. Ми їх отак ламали. Це я кажу про звичайне СІЗО. Я не кажу про місця, де руйнують і тіло, і душу арештантів. Є такі місця.

У мене були різні ситуації, але, думаю, що я якось вийшов із них. Кожна людина, яка за таких несправедливих обставин потрапляє туди, потрапляє у чужий світ. Там існує сторона кримінального світу: у ній свої закони, свої поняття. І є поліцейський світ. Ці два світи якось взаємодіють. А політв’язень якби між ними. Ти не належиш ні до тих, ні до інших. Ти можеш, звісно, приєднатися до кримінального світу, «по фєні» можна почати говорити. Я бачив такі речі. Але кожному із молодих хлопців, які були притягнуті за політичними мотивами, я казав: не давайте цьому ходу. Я сам намагався не користуватися сленговими словечками, не матюкатися.

А поліцейська сторона… Усе залежить від того, яке завдання вони отримували. Бували ситуації, коли з тебе хотіли зробити стукача. Пропонували певні привілеї, якщо ти будеш щось розповідати. Бували ситуації, коли тебе обмежували у чомусь, не давали реалізувати законні права. І дивилися, що ти будеш робити. Саме у цей час треба зберігати спокій і навчитися, як правильно діяти. Ти повинен засвоїти певні закони цього світу – і однієї сторони, і іншої. І зрозуміти, що головне для тебе, коли ти там знаходишся.

Моя політична боротьба була назовні. Всередині моє завдання було вижити. Вижити фізично, вижити психологічно і повернутися додому нормальною, адекватною людиною, не зламаною.

У мене була можливість отримувати інформацію доволі оперативно. Поряд була камера з телевізором. Мені не дозволили телевізор. Я просив, адвокати просили. Сказали: йому не можна. Але телевізор був у сусіда – непоганий хлопець, Павло. Ми попросили його, щоб він щодня дивився новини, а ввечері нам розповідав. Кожного вечора, десь о 21.00-22.00, вже після всіх перевірок, він підходив до камерної двері і кричав, щоб ми всі почули. Коли в новинах з’явилася ця інформація, ми одразу дізналися.

Окрім того, мої адвокати – Микола Полозов, Еміне Авамілєва, потім до них у якості громадського захисника доєдналася моя дружина – приходили до мене у слідчий ізолятор щонайменше два рази на тиждень і теж розповідали новини. А я вже розповідав хлопцям. У спецблоці були теж нормальні хлопці, які, як і я, бажали, щоб Україна перемогла у цій війні. Зі мною певний час сидів Максим із Севастополя. У нього була стаття за зберігання вибухівки, а насправді він просто не витримав, коли почалася ця війна. Він написав у “Вконтакті”: «Долой Путіна, підіймайтеся, люди, вони напали». У нього мати у Новій Каховці. І звичайно, коли туди зайшла ця навала, він дуже захвилювався і написав пост. Після чого до нього прийшли ФСБ-шники і підкинули вибухівку.

Важко все це було переживати. Тим більше, коли я вже потрапив у СІЗО №2. Це жахливе місце. Воно новеньке, однак утримання людей було жахливим. Нас тільки туди привезли, відчинилися двері автозаку – й одразу пішов мат і ор. Це спеціально робиться. Ми жили у камері, якраз над тим місцем, де приймають нових в’язнів, і чули цей спектакль дуже багато разів. Ти забігаєш, вони матом на тебе кричать, наказують навприсядки сісти. Я фізично не можу сидіти навприсядки так, щоб ступня була на землі повністю. Коли я сідаю, у мене п’ятки підіймаються. Ну такий я. Навіть за це я отримав по голові.

Голову піднімати не можна, подивитися в обличчя не можна. Ми ідентифікували наглядачів по взуттю. Сьогодні ось таке взуття за нами наглядає, завтра – таке взуття. Ти заводиш руки за спину дуже високо, потім нагинаєшся і отак от бігаєш по цьому СІЗО. Ходити нам майже не дозволяли. Камеру відчинили, вибігаєш на прогулянку бігом, не зупиняючись, у напівзігнутому положенні. Але найважчим було те, що не можна було сидіти на ліжку.

О 6 ранку підйом, ти встав, застелив ліжко. Щоб не дати можливості сидіти на ліжку, ти складав свій матрас. З верхньої нари матрас теж спускали вниз, щоб внизу ніхто не сидів. Сидіти можна було на маленькій лавці. Ти чи сидиш на ній, чи ходиш по камері. 7 кроків туди, 7 кроків назад, я порахував. Від цього у багатьох і у мене почали набрякати ноги. Але справжнім насильством над людиною було те, що усіх змушували вчити гімн Російської Федерації.

У них [працівників СІЗО і в’язниць] своя робота. Вони постійно роблять якісь провокації. Дивляться, що ти будеш казати і робити. І залежно від того діють. З останнього, що було: я написав заяву на побачення з родиною. Це вже в останній в’язниці [Мінусинська в’язниця у Красноярському краї РФ], де я перебував. Написав заяву, нібито все добре, визначилися з днями, коли це станеться. Вже дружині повідомив про це. Кажу, готуйся їхати. А потім відповідь “ні”, і знову “ні”, і знову. Я сказав дружині: відміняй все, не приїжджайте. Вони від мене чогось чекають. Ставати навколішки перед ними і вмовляти я їх не збираюся.

Шив: рукавиці, рушники, тюремні роби, спецодяг.

За законом кожен в’язень повинен працювати. Багато хто відмовляється. Я, навпаки, погодився. Бо це дає можливість інакше провести свій “день бабака”. Щоб якось урізноманітнити своє життя, вийшов на роботу. Так час швидше проходить.

Перебування на роботі дає тобі ще якісь невеличкі бонуси. Так ти можеш дзвонити рідним раз на місяць, якщо не провинився. Якщо працюєш – можеш дзвонити два рази на місяць. Але головне – це те, що ти виходиш з камери, де люди, з якими ти 24/7. На роботі ти з іншими хлопцями: 90% з них такі ж політв’язні.

Якраз перед моїм звільненням до цієї в’язниці прибув Осман Аріфмеметов, якого я знав ще до ув’язнення. Громадський журналіст з Криму, який писав про суди, про переслідування, про політв’язнів. І потім сам опинився за ґратами. Я сказав йому: виходь на роботу. Навіть якщо потім не будеш працювати, вийди на тиждень-два. Але так ми побачимося. Це справді важливо, тому що людина тільки прийшла. А про Мінусінську в’язницю дуже погані легенди ходили і ходять. Побиття – не найгірша річ, яка може статися там з тобою. Є знущання іншого ґатунку, скажімо так. Мене врятувало від поганих обставин те, що все ж таки відомі політики, президенти країн – і нашої, і Турецької республіки, журналісти, правозахисники змогли привернути до мене певну увагу.

Стовідсотково відчував. Я ні на хвилинку не сумнівався, що мої друзі, знайомі і незнайомі мені люди, які виступають на захист політв’язнів і мене особисто, що вони не зупиняться. Я навіть не думав про те, що хтось зупиниться.

Найбільше щастя для людини, коли він бачить результати власної справи. Так було, коли я працював у Криму. Маленькі перемоги дарували мені велике задоволення і лікували мою душу. Я також хочу провести з родиною деякий час. Найближчим часом, напевно, ми десь зникнемо ненадовго, щоб побути разом. Але ми будемо в Україні. І потім я на 100% включуся у роботу. Тому що я відчуваю відповідальність за тих, хто ще там залишається.

Є також моя робота – це Меджліс кримськотатарського народу. Нелегка ситуація з Кримом, з кримськими татарами. Треба працювати, тому що якщо ми хочемо повертати Крим, то треба цим займатися.

Я думаю, це буде комбінований шлях. Говорити тільки про дипломатичний Росія нам не дає своїми діями. Тому не треба себе обманювати. Це буде військовий шлях в тій чи іншій мірі. Українські війська обов’язково зайдуть і повинні зайти в Крим. Як вони будуть заходити, з якою силою це буде відбуватися, з якими втратами це буде серед військових і цивільних, це вже питання конкретного моменту часу. Але без військової підтримки це просто неможливо.

Подвійне відчуття. У в’язниці ти звикаєш до того, що ти собі не належиш. Тебе закрили, позбавили свободи, можливості щось вирішувати, робити. Тобі кажуть: йди туди, сідай сюди. Тому і зараз я сприймаю все, що відбувається, як те, що відбувається, і ти просто рухаєшся. Але це дійсно великий біль для мене, що я не можу бути в Криму. Мій дім, мої друзі у селі мені дорожче, нехай мені всі пробачать, аніж Київ, аніж будь-яке місто у Європі. Чи то кримський степ, чи то гори, чи море, чи якась річка – я люблю це все! Але я навчився сприймати обставини такими, якими вони є, і зараз бачу перед собою завдання, яке треба виконати.

Звичайно. Це повернення Криму і повернення в Крим.