Чи хтось міг би вгадати, якою була тривалість життя сто років назад? Якщо б ви жили у 1917 році, якою була середня тривалість життя в світі? 31 рік. А в 2017-му? 72 роки.
За десять тисяч років існування людства ми змогли досягти лише відмітки в 31 рік, а потім ми більш ніж подвоїли цю цифру всього за одне століття.
Ми також живемо життям, яке дає нам більше можливостей, порівняно з іншими часами в нашій історії. Подумайте про Skype або Вікіпедію. Наполеон або Чингіз Хан віддали б руку й ногу за будь-яку з цих речей, якими ми користуємося безкоштовно.
Я би також додав, що ми – надзвичайна спільнота, яка постійно навчається.
Наприклад, алфавіт (у 25-30 символах ми примудрилися описати все наше знання) – надзвичайне досягнення одного суспільства, скопійоване іншими. Або система чисел – використовуючи всього 10 цифр, ми можемо робити фантастичні розрахунки.
241 рік назад кілька фермерів зустрілися на східному узбережжі США та погодилися, що всі люди є рівними і мають рівні права. Це здається майже очевидним зараз, але це не було очевидним 241 рік назад.
Отже, ми навчаємося всьому цьому один в одного весь час. Вчені вивчали такі місця, як Тасманія і дізналися, що коли ми ізольовані один від одного, ми виробляємо менше інновацій і починаємо забувати багато чого.
Але коли ми єднаємося як 7,3 мільярди людей – ми вчимось один в одного. Це все хороші новини.
Які ж погані новини? Ті самі мережі, які надали нам таке процвітання й прогрес, також роблять нас дуже взаємозалежними, більше, ніж ми хотіли б і є здатними осягнути.
Де ми бачимо свідчення надмірної взаємозалежності? Очевидно, це фінанси.
Десять років тому американські банки запропонували деякі модні продукти, але зазнали невдачі. Ми не мали ніякого стосунку до цього, але решта світу теж страждала.
Або подумайте, наприклад, про глобальну систему охорони здоров’я. Коли матері дають забагато антибіотиків своїм дітям в Індії, ризику піддаєтеся ви в Україні, адже існує значна ймовірність того, що бактерії, стійкі до ліків, раптом з’являться в аеропорту Києва.
Але найбільш значним свідченням нашої взаємозалежності є, звичайно, зміна клімату. Навіть найбільш потужна країна не може побудувати стіну, щоб зупинити викиди СО2 з іншої частини світу.
Коли справа стосується зміни клімату, ми всі в одному човні. Так, якщо ми спалимо всі підземні копалини, вугілля, газ, нафту – температура на планеті підвищиться.
Чи здогадаєтеся, наскільки? Вісім градусів, до кінця цього століття. Вісім градусів у середньому, отже – 12 градусів на землі. Ось тут трагедія. Найбільш везуче покоління в історії людства ось-ось спече світ до стану пустелі.
Звичайно, ми не перші, хто це помітив. Є певні стратегії виходу з цієї ситуації.
Я можу ідентифікувати принаймні три.
Перша – не робити нічого. Це стратегія правого крила в Штатах і, звичайно, президента Дональда Трампа.
Інша опція, що поширюється в Європі, – це потреба в якісному глобальному врядуванні, кращому інституційному дизайні, а отже – треба залучати, наприклад, Китай та Індію.
Третя опція, яка шириться серед світових федералістів, – перетворити світ на одну країну й один уряд. Але жодна з цих опцій мене не влаштовує.
Уявіть, що йдете по вулиці і зустрічаєте дослідника, який також зупиняє іншу людину, яка йде по вулиці. Дослідник дає вам 100 євро і каже розділити гроші з іншою людиною так, як ви захочете.
Отже, перед вами ультиматум. Існує 100 можливих способів розподілити 100 євро. Ви можете залишити все собі і не дати іншій людині нічого. Ви можете залишити 99 євро та дати іншій людині 1 євро, або ж залишити 75 євро і віддати 25, і так далі.
Цей експеримент проводився в усіх країнах протягом 30 років. Середній результат – 55 євро люди залишають собі, 45 євро віддають.
Але це не той результат, який має бути, якщо вірити економістам: ви маєте залишити 99 євро і віддати 1. Ви повинні максимізувати свій заробіток. І чому б іншій людині відмовитися від одного євро? Забирай один євро та йди собі – це те, що нам каже економіка.
Але дивіться, що відбувається. У більшості країн пропозиції з розподіленням 75-25 зазвичай відхиляються. Чому ж вони не відмовляються від 60-40, але відмовляються від 75-25? Важко сказати. Існує певний граничний рівень нерівності, несправедливості, який ми не можемо толерувати.
Існує також інша версія експерименту, яка називається “Гра публічних благ”, де грають не двоє, а п’ятеро людей. Кожному дають 100 євро і кажуть, що в центрі стоїть котел, у який треба покласти стільки, скільки ми захочемо, а коли всі покладуть свої внески, загальну суму в котлі буде подвоєно і розділено порівну.
Що ж відбувається? Одна з опцій – залишити все собі, не покласти нічого. І якщо інші достатньо дурні, щоб покласти всі свої гроші, ви отримаєте 1/5 в будь-якому випадку.
Або ж якщо всі один одному довіряють, то кожен кладе всі гроші. Загальну суму буде подвоєно, гроші розділять порівну – і зненацька ви в два рази багатші.
Що ж робить людство за цих умов? Зазвичай, у першому раунді люди кладуть 1/3 грошей, щоб не здатися або занадто щедрими, або занадто жадібними.
Цікавіше виходить, коли експеримент повторюється. Ви кладете 50 євро, а я нічого, і я стаю багатшим за рахунок вашої щедрості. Вам це не подобається, і наступного разу ви зменшуєте свій внесок. У результаті ніхто не віддає гроші.
Отже, це проблема колективної дії. Чи можемо ми спланувати якесь втручання, щоб збільшити внески?
Одне з таких втручань – фінансове покарання. Якщо я віддаю 50 євро, а ви 20 – то за 5 додаткових євро я можу вас покарати. Усі зрозуміють наслідки, і, відповідно, внески збільшуються.
Але одне з найцікавіших втручань – це можливість поговорити перед тим, як зробити внески.
Якщо ми будуємо довіру через розмову, внески підвищуються, тому що ми – вид, який може випрацювати норму через залучення.
Я стверджую, що в нас забагато транзакцій та замало розмов. Розмови відбувається за доброї волі, вони підтверджують спільність справи.
Я вірю, що ми не генеруємо достатньо довіри, тому що нам не вистачає розмов, які нам потрібні в цей глобальний вік. У нас занадто мало зустрічей, і ми трохи занадто тактичні в тому, як ми взаємодіємо.
Останнє дослідження, на яке я б хотів послатися, це World Public Opinion.
Вони опитали людей у 24 країнах, які представляють 90% світового населення, про те, чи хотіли б вони, щоб їхні уряди підкорялися міжнародному праву весь час. І чи хотіли б вони, щоб їхній уряд міг цього не робити, якщо вважає, що це суперечить національному інтересу.
Виявляється, 57% людства хочуть, щоб їхній уряд завжди підкорявся міжнародному праву, навіть коли це не в національних інтересах. Не тільки в просвітленій Європі, але також в Індії, Китаї, США, країнах, які, зазвичай, достатньо однобокі.
Джозеф Кемпбелл сказав, що якщо ви хочете змінити світ, змініть метафору, а я би сказав – змініть розмову.
Ми – не купка монстрів, ми здатні до співпраці.
Виклик тут очевидний: ми або продукуємо довіру та мережі взаємодії, що сприятимуть нашій взаємозалежності, або ж ми будемо найбільш везучим поколінням, що знищило світ.
Ми – одночасно відповідь та проблема. Я не буду лицарем на білому коні, що приведе нас у краще місце. Це наша спільна задача, тож до роботи.
Хакан Алтінай, президент Академії глобального громадянства, директор Європейської школи політики (Туреччина), спеціально для УП.
Записано під час щорічної конференції Української школи політичних студій (УШПС).
Матеріал надруковано на сайті Української правди.
