«Боєць — не паличка у доповіді»
Четвертий рік повномасштабного російського вторгнення Україна зустріла з відчуттям великого емоційного потрясіння. Президент США Дональд Трамп, який у ході виборчої кампанії обіцяв закінчити війну за добу, через кілька тижнів після інавгурації розпочав активний переговорний процес з Росією. У його риториці агресор виглядав мало не жертвою, що шокувало не тільки українців, але і багатьох європейських лідерів. Росія ж ні на день не зупиняє свій наступ, обстрілює міста і села, вбиває цивільних, вчиняє воєнні злочини. Українській армії бракує людей та зброї. Але сотні тисяч громадян продовжують захищати країну і знищувати ворога. Нові лідери вдосконалюють неповороткі армійські структури, беручи на себе відповідальність за очолювані ними напрямки. Українська школа політичних студій (УШПС) поговорила з трьома своїми випускниками, які зараз воюють, про те, що є найважливішим в керуванні людьми на фронті й що вони відчувають на цьому етапі війни. Перший співрозмовник — Андрій Писаренко, командир мінометної батареї батальйону Вовки Да Вінчі.
Адвокат Андрій Писаренко долучився до добровольчого руху у 2014 році. Воював у Пісках біля Донецького аеропорту. Згодом був інструктором — тренував нових добровольців. Далі знову адвокатська робота — і повернення на фронт, уже на велику війну у 2022 році. Писаренко з побратимами із добровольчого підрозділу Гонор готувалися навіть до партизанської війни, якщо усе піде за поганим сценарієм. У 2022 році, після боїв на Київщині, підрозділ увійшов до складу ЗСУ. Проявив себе на Донеччині — Святогірськ, Бахмут, Сіверськ, Соледар. А також на Харківщині, де у 2022 році брав участь в операції з визволення територій.
Командир мінометної батареї батальйону Вовки Да Вінчі й випускник Української школи політичних студій 2023 року, Андрій Писаренко сьогодні воює на одному із найгарячіших напрямків — Покровському.
«У мене великий досвід спілкування і безпосередньої бойової роботи з іноземцями, ветеранами армій НАТО, які воювали у нас. Мені довелося ними командувати, але насправді я отримав від них більше досвіду, ніж вони від мене. У нас головний критерій оцінки бойової ефективності — кількість знищеної техніки й особового складу противника. А насправді за стандартами НАТО, найголовніше при виконанні будь-якої задачі — це збереження особового складу».
«В арміях НАТО солдат може поставити будь-яке питання офіцеру вищого рівня. Місію необхідно обговорити з усіх боків, довести всю інформацію до особового складу. Завдяки цим питанням від солдатів командир розуміє, чи він щось не забув. Можливо, не забезпечив альтернативний засіб зв’язку, чи не допрацював точки евакуації, чи не продумав шляхи доправлення боєкомплекту на вогневі позиції, або банально не розрахував необхідну кількість їжі й питної води. Уся ця інформація повинна надходити знизу».
«Мені подобається така організація роботи, тому що командир повинен спілкуватися з особовим складом. Не просто ставити задачу “вперед-вперед”, а пояснювати загальний задум: що ми робимо, для чого і які будуть досягнуті цілі. Якщо я відправляю піхоту на зайняття якихось рубежів, я їм кажу, що задача не просто вийти й три дні там просидіти. Я пояснюю, що, припустимо, це робиться для того, щоб закрити лівий фланг наступу на такий-то населений пункт, не дати ворогу його обійти. Для виконання цієї задачі в інтересах бійця працює аеророзвідка, засоби колективного озброєння, наші кулемети й гранатомети, міномети й ствольна артилерія, ударні дрони, підтримувальний підрозділ. Тоді боєць розуміє, яку функцію виконує, що він — не просто паличка у доповіді. Він довіряє командирові, бо знає, що ця інформація правдива. Відповідальність командирів має бути не паперовою, а безпосередньою, щоб горіли очі за найцінніший ресурс — за бійця, який виконує задачу в полі».
«Найстрашніше в армії — це телефонувати рідним, повідомляючи про смерть бійця, і чути, як по той бік трубки хтось божеволіє. Мені довелося багато разів це робити. І з цим треба жити далі».
«Якось у Соледарі у 2022 році ми потрапили під артилерійський обстріл. Влучило не в наш будинок, а в сусідній, де перебувала сім’я цивільних. До нас прибіг контужений і переляканий дід. У літній кухні лежала поранена жінка, у неї були розірвані тулуб, сідниці, купа осколкових уражень, але вона жива. Я б собі не пробачив, якби ми не спробували її евакуювати. Для цього ми вигнали з укриття машину, підігнали до цього будинку. А навколо усе відкрито, ворог усе бачить. Ледве її завантажили, і під обстрілом вилітали із Соледара. Від моменту прильоту до моменту передачі на медевак пройшло 15 хвилин, далі її повезли у Бахмутський госпіталь. Вона все ж померла. Наступного дня побратим, з яким я робив цю евакуацію, сказав, що не може вийти працювати. По ньому це дуже психологічно вдарило. Бо це важко — бачити перед собою пошматоване тіло людини. Я дав йому день відпочинку. Хоча ротний тоді мене запитував — чому, адже у нас не було часу відпочивати, інтенсивність боїв була дуже велика».
«Поставлені завдання інколи формуються на основі загальних показників, без урахування ситуації на місці. А йдеться про конкретних бійців, які мають сім’ї. Задача командира і його професіоналізм полягає не у тому, щоб демонструвати непокору вищому командуванню, а в тому, щоб запропонувати найефективніше розв’язання бойової задачі задля збереження особового складу. І, як правило, це підтримується. Критикуєш? Пропонуй. Запропонував? Зроби. Зробив? Молодець!»
«Система мотивації — один із найважливіших аспектів у війську. Наприклад, бійців дуже сильно мотивує поява командира на вогневих позиціях. Наш покійний комбат Да Вінчі [Дмитро Коцюбайло] сам очолював штурми, наш чинний комбат Філя [Сергій Філімонов] теж постійно на вогневих позиціях. Особовий склад розуміє, що задачі, які б не виконувалися особисто командирами, не доручалися б і їм».
«Фронт настільки динамічний, що сьогодні ми мінометники, а через 15 хвилин можемо бути піхотою. Нещодавно був випадок на Покровському напрямку. Одна з бригад, наші сусіди справа, провалилася — пропустили бронегрупу ворога. Вона проїхала наше село й аж у наступному зупинилася. Перша група ворога вступила в контактний бій із нашими пілотами. Пілоти стали піхотинцями, “мінометка” стала у кругову оборону. Але всі були до цього готові — і групу ворога знищили. БМП, яка проїхала до наступного села, зупинили нашими FPV-дронами й захопили як трофей. Ми збиралися йти у це село, заходити з тилу групи противника. Та цього не довелося робити, бо наші пілоти з усім впоралися. Після бою я проаналізував цю ситуацію з усіма бійцями, зокрема те, як діяти в круговій обороні. Тримання секторів, вогневий контакт, збереження боєкомплекту, контроль ворога, постійний зв’язок із командуванням, контроль загальної обстановки, засоби зв’язку. Було прийнято рішення, що треба мати додатковий боєкомплект. Йдеться про звичайні патрони й ручні гранати. Вони повинні бути на кожній позиції в достатній кількості, незалежно від того, хто на ній стоїть: піхота, пілоти чи мінометники».
«Найбільша проблема в армії зараз — нестача людей. Навколо цього усе крутиться. У Красногорівці у липні 2024 року я працював на станковому гранатометі, бувши командиром мінометної батареї. Тому що не було кому. У нас є зброя, є снаряди, у нас немає людей, яких ще треба вчити. Є ще одна загальноармійська проблема. Підрозділи з бойовим досвідом не забезпечують новітньою технікою. Неефективні рішення не можуть компенсуватися відвагою солдатів. Коли нову бригаду, недоформовану і незлагоджену, одразу відправили на найгарячіший Покровський напрямок, це одразу було приречено на поразку. Зате у них були Бредлі й Леопарди. Якби нам дали ці Бредлі, можна було б зробити такий вітер!»
«FPV-дрони з’явилися на полі бою через брак артилерійських снарядів. У 2022−2023 роках відбувся великий технологічний стрибок щодо їх застосування. Але росіяни взяли нашу ідею, масштабували та поставили на конвеєр. Вбиває не дрон, повинна спрацювати вибухова речовина. Саморобний вибуховий пристрій, що кріпиться на дрон, на свій страх і ризик виготовляє лабораторія при кожному підрозділі. У ворога ж це масово виробляє держава. У нас кращі рішення, кращі оператори, у нас все краще, але немає того масштабу. Наша військова промисловість повинна стати найкращою для інвестицій, тому треба усунути перешкоди для виробників боєприпасів».
«В армії немає політики й не буде. Ми не думаємо про вибори. Ця розмова не на часі. Демобілізації теж не буде. Ми взагалі про це не говоримо, нікому нічого не обіцяємо і не обнадіюємо. Я кажу нашим хлопцям: “Ви не військовослужбовці. Ви — військові, і ви — захисники”. Тому що під час великої війни за незалежність не служать, а захищають. Це справа усього українського народу і це почесний обов’язок».
«У 2022 році у порожньому Києві до військового однострою ставилися по-іншому. Зараз з’явився навіть переляк, коли бачать військового у формі. Але мене це не обходить, це психологічні проблеми сторонніх людей. Мене цікавить мій особовий склад, його забезпечення, можливості ротації й відновлення. Цивільні ж повинні адаптуватись до того, що ця війна надовго. На війні повинен бути переможець і переможений. Хто це буде — залежить лише від нас. Морально-психологічний стан мого підрозділу — один з найвищих, і готовність до виконання бойових завдань — теж. Тому на цьому етапі війни я сказав би військовим: “Я вами пишаюся”. А цивільним: “Я в вас вірю”».
Автор матеріалу: Крістіна Бердинських для УШПС та «NV». Більше — за посиланням.
