П'ятниця, 25 вересня 2020 13:07

Світлана Матвієнко: «Активісти в партіях на місцевих виборах – тренд»

Чи варто громадським активістам іти в політику? Чим для цього доведеться пожертвувати, а що у політиці, навпаки, можна здобути? Звідки з’являються нові гідні лідери і чи мають вони обов’язково бути всередині політичного процесу? Про це Голова Ради Лабораторії законодавчих ініціатив та директорка Української школи політичних студій Світлана Матвієнко говорила у прямому ефірі програми «Активізація з Людмилою Тягнирядно» на Українському радіо. 

Публікуємо бесіду повністю:

  • Ви з командою протягом 15 років берете участь у формуванні лідерів. Як багато ваших випускників уже в політиці?

У нас є дуже багато навчальних програм. Це і Школа лідерів громад, Хаб партійних інновацій, Українська школа політичних студій. Також ми практикували програми жіночого навчання, окремі депутатські програми, де навчали тільки новообраних парламентарів. Ми не ставимо собі за мету шукати людей, які обов’язково підуть у політику. Українська школа політичних студій збирає людей з дуже різних сфер і сприяє суспільному діалогу. Коли ці люди приймають рішення стати політичними гравцями, ми говоримо з ними, радимося. Для нас найважливіше, аби людина займалася тим, до чого в неї є покликання. Стати політиком неможливо без внутрішнього бажання. Але найголовніше – це готовність і розуміння, що ти там будеш робити і для чого туди ідеш. Наші випускники з 2005 року займали найрізноманітніші посади – це і мери, народні депутати, міністри, заступники міністрів, навіть був прем’єр-міністр України. Кожен заходив на посаду і виходив з різними показниками. Наша задача – показати в цьому навчанні, спілкуванні, дискусії реальну картинку того, що їх може чекати, яку відповідальність вони можуть брати на себе і чим вони можуть ділитися з оточуючими для суспільного блага.

  • Як оцінюєте результати роботи випускників? Чи можуть ці молоді люди, які мають суспільний діалог та Вашу підтримку якось впливати на зміну політики в країні?

Коли ми починали Школу у 2005 році, до першого набору увійшли дуже різні люди, які потім, через 10-15 років, обіймали відповідальні посади. Ми бачили, як вони зростають. Ми намагалися їх підтримувати і бути поруч там, де ми могли. Коли людина займається чимось все життя, вона стає професіоналом. У нас є хороші приклади на місцевому рівні, коли наші випускники – мери міст, селищні голови – випробовують себе, все життя цією діяльністю займаються і від виборів до виборів перевіряють, наскільки громада довіряє їм. Є випадки, коли наші люди переобиралися по 3-4 рази. Це – плавний ріст. Люди, які різко попадали в те, що називається політикою національного масштабу, з різними і втратами, і здобутками, виходили з неї. Репутаційні втрати бувають шалені. Здобутки залежать від талантів, цінностей і від того, який життєвий план людина має. 

  • Чи варто переходити зі сфери активізму, де трошки менше повноважень, до сфери, де ти маєш більші повноваження і більшу відповідальність? 

Якраз перед цими місцевими виборами ми мали цікавий проект – Школу лідерів громад, де навчили понад 200 представників з усіх куточків країни. Ми готували людей до місцевих виборів. Ми намагалися, у першу чергу, донести їм думку: якщо вони достойні, їм варто пробувати себе на виборах. Піти на вибори і їх програти – це не страшно. Страшно потім не займатися політикою, тому що це означатиме, що ти ішов на ці вибори тільки заради перемоги, а не для того, аби працювати наступні роки. Люди це дуже відчувають. Іти в політику потрібно надовго і серйозно. Людям, які це усвідомлюють, ми радимо себе пробувати і починати зі змін громади. Без жодної патетики скажу: активісти теж є різні. Слово «активіст» зараз дуже заяложене. Це – як тренд. От був тренд на співаків і зірок у політиці. Зараз же на місцевих виборах тренд на активістів. Чому? Тому що громадянське суспільство має набагато вищий показник довіри, ніж політичні партії і політичні гравці. 

Але треба усвідомлювати: бути мером або депутатом місцевої ради – означає, що тебе автоматично не будуть любити. Розуміння, як ти хочеш побудувати свою політичну кар’єру, – визначальний момент, чи варто взагалі починати цей шлях. 

Також проблема – компроміси. Від якої партії піти? Як бути зі своєю репутацією? Як правильно її конвертувати? Справа в тому, що в Україні немає сильних партій. Є проекти, які, мов метелики, з’являються і зникають. Ми маємо рухатися до побудови нормальних партій. Громадським активістам, які ідуть на вибори зараз, я би не позаздрила. Варіанти два: або вони мають чіткий план, що вони зроблять за одну каденцію, знають, як вони будуть це робити, мають команду однодумців і професіоналів; або вони ідуть у невідоме – і це невідоме може бути з ними дуже жорстоким. 

  • Ви би рекомендували їм іти на вибори?

Постановка питання, чи варто громадським активістам іти у політику – неправильна. Вона формує дві табори: є типу «хороші громадські активісти», які ідуть кудись і намагаються щось змінити, а є «погані», які залишаються осторонь і тільки сидять філософствують. Багато людей, яких ми називаємо активістами, займаються професійною NGO діяльністю. Це точно така ж професійна діяльність, як пекти хліб, прибирати вулиці, бути ведучою на радіо. Дуже багато людей з civil society потрапили на посади – значить, вони цього хотіли і для цього працювали. Тому тут питання покликання. Людині має бути комфортно. Вона має знати, де приносить найбільшу користь. Треба чітко усвідомлювати, куди, з ким і навіщо ти ідеш. Коли ти один раз ідеш на компроміс і не вмієш себе захищати та відбудовувати, це обов’язково закінчиться не дуже добре. 

Я знаю, що багато кому з активістів, які зараз ідуть на вибори, пропонували автономію у роботі і прийнятті рішень. Але це так не працює. Коли відбувається голосування, усе дуже різко змінюється. 

Не можна швидко переступити в іншу сферу діяльності: от ти займався громадською активністю, а потім стаєш депутатом місцевої ради – це хороша історія, якщо це було заплановано за два роки або за 20 років, якщо ти готувався до цього, маєш свій план, а краще – свою партію, очолюєш її список і ведеш за собою інших прекрасних активістів, не розпорошених по наявній карті українських партій. 

У 2014 році до Верховної Ради потрапили багато молодих професіоналів з різних галузей, які раніше не були у владі. Закінчилося це тим, що будь-які намагання робити щось разом увінчувалися успіхом до певного моменту, поки не починалися партійні баталії. Наприклад, проект «ЄвроОптимісти». Лабораторія законодавчих ініціатив та Українська школа політичних студій довго з ними працювали. Ми вважаємо, що це були прекрасні народні депутати, які зробили багато корисного, але з ними також відбулося багато трансформацій. Основна проблема – не в людях. Це були хороші професіонали, але всі вони пішли від різних партій. Чи спромоглися вони створити щось своє? Ми бачимо. Інше питання – наскільки би це мало підтримку.

У законотворчості «ЄвроОптимістам» вдалося зробили багато хороших речей. Але вони показали також, що не завжди достатньо хороших вмотивованих людей, а треба ще, щоб люди були підготовлені, щоб таких було багато. 

Для «ЄвроОптимістів» це був хороший досвід, і ми цих людей ще побачимо в політиці. Найбільше з них мені імпонують ті, які займаються собою, думають, що робити, пробують себе в інших сферах. Головне – не зациклюються на тому, що постійно треба бути в політиці. 

Не має бути кінця світу, якщо у результаті нових виборів ти залишився поза політикою. 

Ми в Лабораторії законодавчих ініціатив робили дослідження «Життя після парламенту». Ми вивчали, що відбувається з народними депутатами після мандату і в Україні, і у світовому контексті. Влада – це наркотик, якого люди потім постійно потребують. Розуміння власного балансу – коли треба іти, а коли вчасно зупинитися – надзвичайно важливе. 

  • Чи погоджуєтеся Ви, що інколи активістам варто лишатися у своїй ролі і бути більше ефективними в громадському секторі?

Активізм – це коли людина у вільний від роботи час займається суспільно корисною справою, захищає інтереси людей, бореться за справедливість. Часто це – не місце роботи людини. Важко собі уявити місце роботи, де ти борешся за чистий сквер. Це громадська активність. Партії зараз намагаються залучити і людей з професійного сектору civil society, і людей, які є вуличними активістами. Серед останніх також є багато впливових людей, лідерів громадської думки. Ми постійно підтримуємо зв’язок з такими активістами, цінності яких поділяємо. 

Якщо людина відчуває, що у громадському секторі може зробити більше, ніж у владі, то бажання іти у владу може бути викликане тільки непомірними амбіціями або бажанням статусних речей. 

Наприклад, моя робота пов’язана з формуванням міжпартійного діалогу. Я навряд чи змогла приєднатися до якоїсь з існуючих політичних сил. Я відповідаю перед людьми, заради яких, для яких і з якими ми працюємо, що наша робота не буде політично ангажованою. Мені вистачає повноважень. Я бачу багато можливостей для роботи у громадському секторі. Кожен свій шлях обирає сам. 

  • Де брати лідерів і нові обличчя?

Я не вважаю, що Україні потрібні тільки нові обличчя. Ми бачимо, що нові обличчя подекуди гірші за вже відомі. Політика має бути професійною діяльністю. Треба будувати сильні політичні партії і виховувати цих лідерів. 

Я не погоджуюся з думкою президента, що в Україні кадровий голод. Людей хороших є дуже багато. І вони достойні займати не тільки якісь посади, а й реформувати цілі сфери. Але часто ці люди не є лояльними і зручними для влади. Питання кадрового голоду зводиться до того, чому ніхто з порядних людей не захотів з теперішньою владою іти навіть в другий уряд. Далі ситуація тільки погіршуватиметься. А люди є. Вони закінчують школи, університети, займаються громадським активізмом, кристалізуються, шукають себе. 

Лідера національного масштабу важко запланувати. Те, що відбулося рік тому на президентських і парламентських виборах, – просто шлях. Ми мали це пройти. Суспільство мало показати свою довіру до попередньої влади і дати шанс відомому коміку стати президентом. Володимир Зеленський мав усі шанси увійти в історію. Уже, мабуть, не має жодних. Але шанс був. Українське суспільство вміє ці шанси надавати. 

Зараз уже можна аналітично рахувати, показувати, порівнювати. А тоді ми зробили такий вибір. Потім обрали Верховну Раду, де 80,4% нових обличь. Дуже часто це люди, які не мають елементарної підготовки для того, аби щоденно ходити на роботу і якісно виконувати свої обов’язки. З цим ми теж якось живемо зараз, пам’ятаючи, що Верховна Рада, як і будь-яка суспільна інституція, це – своєрідне дзеркало суспільства. 

  • Які можливості відкриває політика для громадських активістів? А які закриває? 

Відкривається можливість робити конкретні речі, коли ти маєш владні повноваження. Закривається можливість комунікувати, маючи набагато вищий рівень суспільної довіри, ніж мають політики. Відбувається втрата певного кола спілкування. Людина може бути крута і в політиці, і в громадському секторі. Головне – кожному бути на своєму місці і займатися своєю роботою якісно. Можливостей порівну і там, і там. 

Моя порада для тих, хто іде з громадського сектору в політику, тільки одна – не забувати всі передвиборчі гасла і посилання на слово «цінності», які вони вживали і вживатимуть протягом кампанії. 

Контакти

вул. Нижній Вал 15, офіс 303, м. Київ, 04071

  • : +38 044 531 37 68

Будьте з нами

 

 

Ви тут: Home НОВИНИ ТА ПОДІЇ Світлана Матвієнко: «Активісти в партіях на місцевих виборах – тренд»